Кендзабуро Ое дуже неоднаковий. Хоч українською його перекладали вкрай мало, та, ймовірно, читачі погодяться: важко повірити, що «Особистий досвід» і «Історія М+Т і Лісового Дива» вийшли з-під одного пензля. Адже в першому змальована сучасність, у центрі — особиста криза, переживання і психологія людини. В другом ж — історія від міфів і до сьогодення, всесвіт у масштабі окремого села, колективна пам’ять. Відповідно відрізняються і стиль, і мова.
А все ж сам письменник вбачав скрізь у себе єдиний метод — гротескний реалізм. Тільки в «Особистому досвіді» гротеск проявився через деформацію свідомості й страхи, а в «Історії…» — через деформацію історії взагалі й життя тих, хто її переживає, зокрема.
От тільки поза межами метода теж щось було — психологічна проза в ключі егобелетристики. Щоправда лише раз. Кендзабуро Ое не згадував про це півсторіччя, навіть коли вже став нобелівським лауреатом.
12 жовтня 1960 року сімнадцятирічний парубок, член партії «Велика Японія» зарізав лідера Соціалістичної партії Японії «в прямому ефірі», а 2 листопада написав на стінці «Хай живе імператор! Сім життів за вітчизну» й повісився у в’язничній камері.
Кендзабуро Ое, якому самому було ще тільки двадцять п’ять, опублікував у журналі новелу «Севентін», а трохи згодом — продовження, «Як помер юний активіст», що перегукувалися з цим випадком.
Головний герой — слабкий тілом і духом та небагатий на розум, не потрібний нікому, не виключаючи й рідних. Він знаходить себе, коли стає «сакурою», активістом, що за невеликі гроші бере участь у маніфестаціях, а частіше — у вуличних сутичках. Герой відзначається так, що невдовзі привертає увагу голови партії «Шлях імператора». «Севентін» стає партійцем, шаноба ж до кумира переростає у хворобливу пристрасть, яка виливається в мастурбацію на образ імператора. Крок від розправ у вуличних бійках до вбивства лідера ворожої партії робиться швидко. Насамкінець — остання мастурбація в камері й самогубство, найвищий вираз шаноби до імператора.
Найцікавіше, як на мене: читаючи, мимоволі асоціюєш себе з героєм, нехай який він очевидно непривабливий. Персонаж змальований так, ніби сам письменник побував у його шкурі. В певного критика я бачив припущення, ніби Ое, що йому перші десять років життя без упину втовкмачували, яким має бути вірнопідданий його величності, так і не зміг позбутися відповідних переконань — надто глибоко вони були вкорінені. На правах курйозу: певний знавець дійшов висновку про глибинну шанобу Ое до імператора в інший спосіб, а саме, з ведичних гороскопів письменника і навіть його дружини.
Однодумці «героя» в 1961 році цього нюансу не завважили, а побачили наклеп на «своїх». Тож Кендзабуро Ое зацькували й залякали. Тоді ж до колеги-письменника вломилися в дім, дружину поранили, а служницю вбили. Ое покаявся. В результаті ще років десять «праві» лаяли його за недостатню любов до імператора, «ліві» — за боягузтво й недостатню принциповість. Згодом письменник не раз виступав проти культу імператора в Японії і не крився з тим, що має його за гальмо демократії та поступу. Наприклад, коли після нагородження Нобелівською премією відмовився приймати орден Культури. Ое лаяли, та розправою вже не загрожували.
Далі на початку 1960-х було одруження, син з уродженою травмою, захоплення працями Ямаґуті й Бахтіна, теоретиків гротескного реалізму, й створення власної його версії. Творами в течії гротескного реалізму Кендзабуро Ое й прославився як письменник, за них і був нагороджений Нобелівською премією. До злободенних же тем більше не звертався, а новелу «Як помер юний активіст» не дозволяв включати в збірки й зібрання творів аж до 2018 року. «Севентін» переклали кількома європейськими мовами в 2010-х. Офіційних перекладів «Активіста» я не бачив і понині. Такий собі текст-привид.
Ще в серії «Несподівані класики»:
