Ти стоїш у черзі. Перед тобою — вікно, а за ним хтось щось вирішує за тебе. Правила є, але їх тобі не скажуть. Люди, що за склом, що поруч, не бездушні — вони дотримуються визначеного кимось порядку. Сперечатися нема з ким. Скаржитися нема кому. Ти не людина, ти справа в папці.
Кобо Абе писав про це пів століття тому. А хто в Україні це знає?
Для нас Абе — це «Жінка в пісках», «Спалена карта», «Чуже обличчя», для найстарших ще «Людина-коробка». Типовий набір інтелектуала: екзистенційна тривога, абсурд, «японський Кафка»… Переклали в радянські часи, два романи перевидали двадцять років тому, три — тридцять. «Людина-коробка» — бібліографічна рідкість.
Просте очевидне рішення: перевидати під гаслом «випробувана часом класика». Але в цьому й пастка, старі рамки для нового покоління — абстрактне модерністське відчуження. За обрієм залишаться романи про жорсткіші й зрозуміліші нам нинішнім речі: як системи нас ламають, як правила та інституції витісняють реальність, як ми звикаємо жити в божевіллі. «Пізнього» Абе в українців немає. А це три потужні тексти: «Таємне побачення», «Ковчег „Сакура“» та «Нотатник кенгуру».
Лікарня як світ без «я»
«Таємне побачення» починається як дикий анекдот: посеред ночі дружину героя забирає швидка, хоча її не викликали. Чоловік біжить рятувати її та потрапляє у велетенську лікарню, державу в державі. Тут багато чорного гумору й сновидної «логіки». Та найбільше запам’ятовується текстура: нескінченні коридори, реєстратури, архіви, протоколи, процедури й черги. Ніхто не накидається з кулаками, але система поступово висмоктує здатність приймати рішення.
Це не прогноз, та через півсторіччя ми живемо всередині таких «лікарень» — санітарно-епідеміологічних, цифрових, бюрократичних, воєнних. Насильство не має обличчя диктатора чи «низового» лиходія, воно безособове, народжене з процедури, якої всі звично дотримуються.
Бункер як єдиний дім
«Ковчег „Сакура“» — на перший погляд сатира на тогочасних «виживальників». Герой оселяється в каменоломні, тягає туди припаси, намагається вирішити, кого взяти з собою, і чекає на кінець світу.
Це не антиутопія і не чорна комедія. Абе з хірургічною точністю описує, як людина з’їдає сама себе підготовкою до катастрофи. Коли інструкції, сценарії безпеки й запаси їжі стають важливішими за саме життя.
Після тривог, блекаутів та нескінченного гортання новин це б’є під дих. Бо бачиш те, що ледь випхав за межі свідомості: що більше готуєшся «пересидіти» катастрофу, то менше в тобі залишається живого. Проза Абе дуже фізична — ти відчуваєш сморід затхлого бункера і втому в м’язах.
Редька на ногах як нова нормальність
«Нотатник кенгуру» — чи не найбільш «кришозносний» текст. У героя на ногах раптом починає рости редька. Далі — повний сюрреалізм: лікарні, мандрівка на каталці, морги, крематорії, підземні тунелі між життям і смертю.
За гротеском ховається знайомий стан: граничне виснаження. Коли світ навколо збожеволів аж так, що вже не дивуєшся. Герой не змагається, не опирається, просто механічно рухається далі. Це не пророцтво, а мова досвіду, про який важко говорити прямо. Абсурд став настільки звичним, що ти заварюєш собі каву, поки на задньому плані руйнується світ.
Кобо Абе як сучасник
Кобо Абе, якого більше тридцяти років, як немає, — не музейний експонат, а живий письменник. В Україні він існує уривками. Ми застрягли, зробили собі «канон» з його ранніх текстів і не бачимо того Абе, який писав про системну тривогу, тиск іззовні та розпад зв’язків. Власне, в повоєнній японській літературі він був не один такий, просто інших українською мовою зовсім чи майже не перекладали.
То чи не бракує такої літератури — холодної, тверезої, деперсоналізованої та водночас дуже людяної? Ці три романи — не японська екзотика, ніхто не читав би нині зведення реалій, віддалених у часі й просторі. Це дзеркало для суспільства, напівмертвого від процедур та інституцій, знесиленого від несталості та безперервної адаптації.
Це романи про те, як залишатися людиною, коли ти всього лише номер у черзі — в перекладі сучасною мовою, QR-код і посвідка в смартфоні. Про мене, найкращий час їх нарешті прочитати.
Гаразд, — заперечить хтось, — Абе з бункерами, лікарнями й редькою на ногах українською немає. То що? Є Кафка з замком, процесом і перетворенням. Є Орвелл із системним лиходійством. Навіщо купувати разовий квиток у депресивний луна-парк, коли є річний абонемент від Кафки з Орвеллом?
Скажу так: Абе грає в іншу гру чи, принаймні, на іншому полі. Він судмедексперт із мікроскопом серед поетів.
Абсурд як інженерна конструкція
У Франца Кафки абсурд містичний, метафізичний, майже релігійний. Замок недосяжний, суд невблаганний, провина ірраціональна, а ти прокинувся тарганом, бо така в тебе карма, доля, вищий вирок.
А в Кобо Абе, дипломованого медика й автора технічних винаходів, абсурд — не метафізика, а математика й біологія. Правила дикі не тому, що лікарнею керує таємничий бог, а тому, що так прописано в посадовій інструкції клерка. Кафка жахає незглибимим; Абе жахає тим, що все задокументовано.
Бюрократ як Великий Брат
Джордж Орвелл описує ідеологічне насильство. Диктатор править, партія веде, зло контролює твої думки. Нині це зветься «вертикаль влади».
А в Кобо Абе немає лиходіїв. Немає Великого Брата, немає партії. Насильство в лікарнях і бункерах горизонтальне. Його чинять люди, як ти, бо вони складник системи, вони тримають її і тримаються її, бо так велить звичай. Медсестра коле тобі непотріб не тому, що садистка чи служить тирану, а тому, що в неї протокол лікування і графік на сьогодні. Система в Абе працює на автопілоті. Це набагато ближче до нашого досвіду в ЖЕКах, міністерствах чи корпораціях. До істеричних вигуків: «Масочку вдягніть!» у трамваях.
Кобо Абе підказує, як вижити, коли вже затягло в шестерні. Його проза — це посібник із анатомії та фізіології курдля, в якому ми живемо. Він не лякає майбутнім і не плаче за минулим. Він каже: «Ось так діє механізм виснаження. Гляньте-но, які в нього гвинтики». Роздившися зблизька й утямиш, як відчепитися. Назвеш жах на ім’я, опишеш, як улаштований, — втратить половину сили.
