Юкіо Місіма експериментував усе життя. На дослідницькому стенді створені «Сповідь маски», в автобіографічність якої віриш мимоволі, парні п’єси — «жіноча» «Маркіза де Сад» і «чоловіча» «Мій друг Гітлер», де, проте, ні маркіз, ні фюрер не показуються на сцені, «Шум прибою» — давньогрецький роман в японському антуражі, роман-памфлет «Після бенкету», за який ображений політик позивався до автора в суді, і так далі.
Та хто б подумав, що в тій самій лабораторії письменник синтезує наукову фантастику. А все ж у 1962 році (рік Карибської кризи) вийшов роман «Прегарна зірка», єдиний у Місіми твір у цьому жанрі. Все обертається навколо прибульців з космосу; інша річ, що вони там не такі, як скрізь. Це, ймовірно, найнефантастичніший роман в японській НФ. Бо його автор — великий майстер парадоксів. На відміну від численних романів, з екранізацією чекали до 2017 року, аж поставив режисер Дайхаті Йосіда; раджу переглянути, якщо знайдете.
В «Прегарній зірці» не знайдеться фірмового знаку Місіми — густої тілесності тексту; не на першому плані теми краси й смерті, немає еротики; натомість в достатку гумору, іронії, але м’якої, без саркастичного відтінку — хіба що коли випадає нагода копнути політиків, майже дитячого відчуття подиву. А ще в романі «заблюрена» межа між психікою, символом і дійсністю — прийом, що через кількадесят років освоїть Харукі Муракамі.
Зроблено це так: нічим не визначний Дзюїтіро Осуґі з містечка на периферії і його родина бачать летючу тарілку й усвідомлюють, що всі вони прибульці, причому з різних планет. Щоправда, ми не розуміємо, чи це не випадок сімейного психічного розладу, та це не заважає читати далі, до кінця, бо, як виявляється, цікаво не «чи є на Землі інопланетяни», а «що вони думають про людей і людство в цілому». А думають вони як сторонні спостерігачі, що люди химерні й кумедні: хтозна-чому залюбки погоджуються знищити самих себе.
Новоявлені прибульці вирішують урятувати людство від людей: надсилають листи Хрущову й Кеннеді, мандрують Японією з агітацією, засновують Всесвітній союз дружби, щоб залучати туди прибульців з інших планет і зірок, які теж перебувають на Землі. Втім, деякі з тих останніх мають протилежні наміри: їхня задача якраз людство знищити. Вони, хто б сумнівався, мають зв’язки у вищих сферах, перш за все серед політиків, тож єдине, що залишається Дзюїтіро, — спробувати переконати ватажка цієї групи, професора з сузір’я Лебедя, що земляни заслуговують на виживання.
Відгуки читачів діляться на дві майже рівні категорії. Перша: чудовий твір, цікаві персонажі, а півсотні сторінок діалогу Осуґі й професора про долю Землі — справжня насолода. Друга: незрозуміло, що Місіма хотів сказати, удався роман не дуже, а ті ж півсотні сторінок украй важко дочитати. Я належу до першої, мені до вподоби нетипове в класика. Та ще й сам часом переживаю ефект відчуження. Отак подивишся здаля на людство й погодишся з марсіянином: війни — абсурдні; кордони — непотрібні; політика — копирсання в смітті; врешті, гордість за людство — дитяче пустодзвонство.
Прикметно, що на переклад англійською «Прегарна зірка» чекала до 2022 року. (Італійською переклала Лідія Орелья в 2000, але хто ж, окрім італійців і кількох японістів деінде це завважив.) Незле було б започаткувати цим романом переклад японської наукової фантастики українською, бо з чималого масиву перекладено лише з десяток оповідань, якщо не вважати фантастикою Кобо Абе й Кендзабуро Ое. Надто що за шістдесят років «Прегарна зірка» не втратила актуальності, бо всесвітніх проблем тільки побільшало: до загрози ядерної війни люди додали самі собі пандемії, кліматичні загрози, штучний інтелект — створені, а не стихійні сили, з якими невідомо як упоратися. Може, буде корисно поглянути на це збоку?
Ще в серії «Несподівані класики»:
