Юкіо Місіма написав чимало творів

Багатоликий Юкіо Місіма

Юкіо Місіма написав чимало творів, сказати б, з «тренувальною» метою. Мало хто з читачів про це здогадується, бо творчий геній підніс ці твори на вершини красного письменства чи драматургії.

Такою була написана в стилі белетризованої автобіографії «Сповідь маски». В образ героя-оповідача Місіма вплів власні риси й епізоди з власного життя настільки віртуозно, що плітки про нібито гомосексуальні чи садистичні нахили письменника повторювали подеколи навіть дипломовані японісти.

Такими були і «парні» п’єси — «Маркіза де Сад» та «Мій друг Гітлер». У першій автор поставив собі задачу обмежитися винятково жіночими ролями, в другій — самими лише чоловічими. Обидві історичні. Обидві не з японського життя.

Першу ваш покірний ревно переклав. Мусив на ходу навчатися розуміти й відтворювати в перекладі питомі риси сценічного мовлення й драматургічного тексту, в чому чимало допоміг Андрій Приходько, режисер; зате ж і мав утіху двічі бачити на найкращих сценах Україні — в театрах імені Франка в Києві та імені Шевченка в Харкові.

Другу — ні: кільканадцять років тому видавництво проігнорувало мої пояснення про «парність» двох п’єс Місіми, та придбало права лише на першу. Я, звісно, після цього мати з ним справу відмовився, то й друком вийшов не мій переклад, а текст під назвою «Жінка маркіза де Сада».

Мій давній приятель, більше вже киянин, ніж японець, Хіроюкі Еґава, написав наукову статтю про те, як у російському перекладі славетний Григорій Чхартішвілі злегковажив особливостями чоловічої мови японців, якими Місіма щедро наділив героїв п’єси — Гітлера, Рема, Штрасера і Круппа. Що ж, замолоду мені було цікаво розв’язувати складні перекладацькі задачі (зробити текст «Маркізи де Сад» таким, щоб він «звучав» зі сцени, була якраз така задача). Нині я до цього охолов, проте, якщо матиму задосить дозвілля, можливо, й доступлюся до чергової задачі, що її поставив Юкіо Місіма.

Афіша вистави театру CEDAR
Афіша вистави театру CEDAR. Режисер Нодзомі Мацуморі, в ролях Йосікі Тані (Гітлер), Ватару Куріяма (Рем), Сьотаро Окубо (Крупп), Сейто Хіяма (Штрасер)

А поки що п’єси «Мій друг Гітлер» ви, шановні читачі, рідною мовою не прочитаєте. Ані вистави не побачите, хіба що будете в Токіо. Японці її ставлять, хоч і не надто часто. Видима річ, своєю рідною мовою.
 

* * *

Фінальна сцена п’єси «Маркіза де Сад»

Монтрей. Ну гаразд, написало це створіння якусь байку, то й що? Колись і я наслухалася до пліток і думала, що писати та розповсюджувати непутящі книжки гірше всякого злочину, бо той як не залагодити, то замовчати можна. А тепер думаю інакше. Книжку кинув у вогонь — і нема. Злочин залишає слід. А от написане слово, якщо його не прочитали, зникає безслідно.

Рене. Якщо не прочитали… Але ж я прочитала.

Монтрей. Ти одна, та ще й дружина автора.

Рене. Я одна, але дружина автора.
Жюстина, добросерда, вразлива, зажурлива — зовсім не така, як її кокетка-сестра, бо сором’язлива та цнотлива. Чутливі великі очі, білосніжна шкіра, тендітна постать, сумний голосок… Альфонс ніби змальовував мене саму в юності.
І тут мені подумалося: чи не для мене написав він цю історію жінки, яку через доброчесність спіткала лиха доля?
Пам’ятаєте, мамо? Тринадцять років тому, в цій самій залі, я затіяла з вами ту ганебну сварку й услід за пані де Сен-Фон сказала: «Альфонс — це я».

Монтрей. Так. Твої слова наче й досі бринять у мене в вухах: «Альфонс — це я».

Рене. Так от, я помилялася. То було зовсім недоречно. Правильно так: «Жюстина — це я!»
Під час ув’язнення Альфонс думав і думав, писав і писав, аж поки замкнув мене у свій витвір. І я, і всі з-поза тюремних стін опинилися в цій темниці. Через нього все наше буття, усі незчисленні страждання перетворилися на дріб’язок. Ми жили, рухалися, журилися, ридали — і лише заради того, щоб чиясь страшна оповідка мала успіх.
Ну, а Альфонс… коли я прочитала його роман, мені сяйнуло: так ось чим він займався у в’язниці! Бастилію зруйнували ззовні, а цей чоловік подужав тюрму зсередини без жодних знарядь. Сила, яка розпирала його, рознесла темницю вщент. А далі він залишався там уже з власної волі. Мої вічні страждання, плани його втечі, незчисленні супліки, хабарі тюремникам, петиції до начальства — то була просто мишача метушня.
Альфонс відчув: гріх плоті марний, бо насолода від нього нетривка. І, невдоволений, замислив спорудити нетлінний храм пороку. Перебудувати світ так, щоб на зміну порізненим злочинам прийшла звичка до зла, на місце поодиноких діянь — закон, замість швидкоплинної ночі насолоди настала довічна ніч, а рабство нагая стало царством нагая. Той, чия душа лежала лише до руйнації, звернувся до творення. В ньому зародилося щось незглибиме, втілення зла, виріс кристал найчистішого зла. А ми з вами, матінко, живемо тепер у світі, що його створив маркіз де Сад.

Баронеса (хреститься). Ну що ти таке кажеш!

Рене. Я завжди йшла за душею Альфонса. За його тілом. І була готова йти за ним, куди б він не попрямував. Аж раптом його руки обернулися на крицю й понівечили мене. У цієї людини більше немає душі. Той, хто написав таке, має не людську душу, а щось зовсім інше. Чоловік, що самохіть відкинув свою душу, весь світ людей упровадив за сталеві ґрати. А сам походжає навколо та ключами брязкає. А більше ні в кого ключів нема. Мені до них уже годі дотягтися. Ба навіть простягати руки крізь ґрати, марно благаючи про милосердя, сил бракує.
Як же світло по той бік ґрат — де ви, мамо, де ви, тітонько. Він теж там — найвільніший з людей. Обійняв усі часи й землі, зібрав усе зло докупи, добувся нагору й от-от дотягнеться пучками до самої вічності. Альфонс збудував чорні сходи до раю.

Баронеса. Бог зруйнує його жалюгідні сходи.

Рене. А може, сам бог і доручив Альфонсові цю роботу. Ось я й вирішила залишок життя в монастирі докладно розпитувати бога.

Монтрей. То ти все ж…

Рене. Так, усе вирішено.

Монтрей. Навіть якщо зараз тут з’явиться Альфонс? Ти ж чекала на його звільнення дев’ятнадцять років!

Рене. Навіть це не змінило б мого рішення. Альфонс. Дивовижнішої людини мені не спіткалося зроду. З осереддя зла він видобув світло, з бруду виробив святість, вдягнув обладунок, гідний його славного роду, й перетворився на лицаря без страху і догани. Альфонс озорює весь світ фіолетовим сяєвом, і воно примарно відблискує на його броні. Руда від крові сталь змережана арабесками з троянд, замість фестонів — зашморги. Величезний щит розжарений, шарлаховий, мов обпечена жіноча шкіра. Роги шолома зі шляхетного срібла повили людські муки, людські страждання, людський стогін. Лицар звів меч, пересичений кров’ю, й виголошує мужні слова обітниці. Золотаве волосся вибилося з-під шолома та облямовує німбом його бліде обличчя. Незламний панцер схожий на срібне свічадо, що затуманилося від подиху. Досить лицареві, знявши харалужну рукавицю з тонкої й білої, мов у жінки, руки, торкнутися чийогось чола, як навіть до найбільш непомітних і безталанних повертається мужність, і вони крокують за ним на поле битви крізь світанковий смерк. Лицар злітає. Здіймається високо в небо. На срібному нагруднику після кривавої січі знаходять місце для учти мільйони безмовних полеглих. Крижана міць лицаря повертає білину закривавленим лілеям. Його білий кінь, поплямований кров’ю, розправляє груди, могутні, наче в корабля, й летить усе вище в посічене блискавками вранішнє небо. Цю мить небо розколюється, нестримною повінню рине божественне світло й засліплює кожного, хто наважився глянути. Альфонс… Певно, він дух того світла.

(Входить Шарлота.)
Шарлота. Маркіз де Сад. Накажете запросити?
(Усі мовчать.)
То просити, чи як?

Монтрей. Рене…

Баронеса. Рене…

Рене (після довгої паузи). А який він на вигляд, Шарлото?

Шарлота. Вони ж чекають за дверми. Так запросити?

Рене. Я запитала, який він на вигляд!

Шарлота. Так змінилися — не впізнати. Плащ чорний, суконний, на ліктях латки, комір на сорочці брудний, аж страх. Перепрошую, навіть була подумала, жебрак який старий. А вже розтовстіли як! Обличчя бліде, роздуте, такі грубі, що одіж ледве сходиться, либонь і в двері не пройдуть. Очі бігають, підборіддя труситься, що кажуть, не розібрати, бо зубів обмаль, та й ті зіпсуті. Але назвалися статечно, як бувало. «Ти що, — кажуть, — Шарлото, не пам’ятаєш мене?» А тоді отак слово по слову: «Я маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад».
(Усі мовчать.)

Рене. Хай іде, звідки прийшов. Скажи йому: «Вам більш ніколи не побачити пані маркізу».

Фінальна сцена в телевиставі «Маркіза де Сад» (режисер Інгмар Бергман, шведська)

Повний переклад п’єси: https://mishimaukrainian.blogspot.com/2017/

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Прокрутити вгору