Злочинство і сміховина

Не певен, чи жанр гумористичного детективу бодай якось представлений у перекладах українською. Можливо, земляки, які володіють польською чи російською, пригадають кумедні романи Йоанни Хмелевської, а мої однолітки — навіть чорно-білу екранізацію одного з них, «Ліки від кохання».

А от чого я цілком певен — що майже ніхто не читав сповнених вельми специфічного гумору й незвичайних поворотів сюжету детективів Дзіро Акаґави. Хіба що японською. Не до віри, він написав понад п’ятсот п’ятдесят творів і, дай боже здоров’я (29 лютого йому виповниться 75), напише ще. Загалом видавці надрукували триста мільйонів примірників книжок Акаґави — трохи більш як дві книжки на кожного японця. 2006 року його нагородили Головною премією майстрів детективного жанру, а 2016 — премією імені Ейдзі Йосікави. За його творами ставили фільми й серіали, їх перетворювали на відеоігри.

Я порадив би серію «Детективи з корпусу дев’ять», де розслідування ведуть божевільні, які мають себе за Шерлока Холмса й д’Артаньяна, та їхня подруга Йосіко Судзукі, яку привів у божевільню перший злочин, швидко розкритий новими друзями. Або серію «Черепахова кішка на ймення Холмс», у якій детективові Йосітаро Катаямі допомагає його сестра Харумі, але головну роль відіграє спостережлива й метикувата кицька Холмс (за цими творами виходило кілька серіалів, зокрема, 11-серійний у 2012 році, а самих творів з півсотні). Або серію про привидів. Або про трьох сестер-сищиць (а за цими — 10-серійний). Або про Саяку Суґіхару…

Словом, якби хтось домовився з Дзіро Акаґавою й почав видавати його детективи, на решту життя вистачило б. Та ба! мільйонам читачів і далі буде невтямки, що детективи можуть бути не лише штудерно закручені, а й кумедні. А може, хтось таки зважиться видати?

Гра за мотивами першого популярного детективу Дзіро Акаґави «Потяг-привид». Інспектор Уно і студентка Юко розслідують загадкове зникнення восьми пасажирів на перегоні. Гра вийшла в 1991 році, записана на картриджі й розрахована на «фамікон», сімейний комп’ютер

 

Зустріч із героями (уривок)

………………………………

— Не хотілося, щоб вона втрапила до в’язниці, — сказав дядько.— Тут ми й згадали, що чули від друзів про ваш заклад. Помістіть її в себе, дуже вас просимо!

— Але ж, хай там як, а людину вбито!

— Поліція підозрює, що до будинку вдерлися грабіжники. Ну, а як до вас усе ж доберуться, ви вже не виказуйте, зробіть ласку!

— Гаразд, — кивнув Куме. — Може, позначити дату прийому минулим тижнем?

— Чудово! Ми заплатимо за цей тиждень, майте певність.

— Домовилися. Наша клініка не з дешевих, зате ми беремо на себе весь клопіт.

— Подбайте про дівчину!

То це не жарт! Мені кортіло кричати. Та хіба ж я могла вбити Такаґі! Це помилка!

От тільки голосу й далі бракувало.

— А тепер скажіть, тільки без викрутів! — знову залунав го­лос завідувача, Куме́. — Як надовго ви б хотіли передати панночку під нашу опіку?

Дядько з тіткою швидко перезирнулися. І дядько відказав:

— На все життя!

* * *

— Як ви?

Я розплющила очі й побачила незнайоме чоловіче обличчя. Здається, я в ліжку. Я скривилася, бо живіт іще болів.

— Вас били, правда ж? Негідники! Може, холодний компрес?

— Пусте, — видушила я.— Де я?

— У корпусі дев’ять, — відповів чоловік.

Я роззирнулася. Звичайна, досить простора кімната.

— Це… лікарня?

— Певна річ. Тут, у дев’ятому, ті, кому ніколи не вийти.

— Але це зовсім не схоже на лікарняну палату!

— Увесь будинок — палата. Вікна замуровані, жодного зв’язку з зовнішнім світом. У коридорі, перед вихідними дверима — наглядачі. Вони і їжу розносять. Спробуй, зачепи, як їх троє й кожен із пістолетом.

— Жах… Та це ж в’язниця!

— Зате всередині — повна свобода, — спростував незнайомець. — І годують пристойно. Адже ті, хто нас сюди здав, чимало платять за утримання. Якщо нас наважаться ображати, здійметься буча, й Куме, тутешньому завідувачу, буде непереливки! Словом, як не думати про втечу, тут цілком стерпно.

— Але мені… треба видостатися звідси, що б не було. Яка нісенітниця! Що значить — не вийти, не думати про втечу!

Мій співрозмовник лише знизав плечима. Я придивилася. Нібито врівноважений. На вигляд — років сорок п’ять. Вдягнений у добротну твідову трійку.

— Даруйте, — вибачилась я.— Чого це я на вас напустилася!

— Нічого-нічого. Я розумію, в якому ви стані, — кивнув незнайомець. — Але треба перетерпіти. Підвестися можете? Я проведу вас до вашої кімнати.

— Дякую!

Я з деяким зусиллям підвелася. Біль у животі, схоже, вщухав.

— Кімнати для жінок на другому поверсі, в кінці коридора.

— То тут … іще є жінки?

— Авжеж. Щоправда, де з ким важкувато мати справу.

— Що значить «важкувато мати справу»?

— Є досить похмурі особи. Втім, із Флоренс Найтінґел ви, певно, порозумієтеся.

— Найтінґел? Сестра милосердя?

— А, то ви про неї чули?

— Так-так, звісно! Вона була на Кримській війні…

— Саме так! А зараз тут.

— Он як…

Я вдивилася в чоловікове обличчя. Та не помітила й тіні жартівливості.

— А хто ще з жінок?

— Ну, наприклад… Марія Калас, примадонна опери. Хелен Кел­ер, сліпоглухоніма. Королева Вікторія. Щоправда, її величність трохи зарозуміла, з нею важко зблизитися.

— А-а…

Мені здалося було, ніби перебування тут буде трохи скрашене, але почувши таке, я геть зажурилася.

— Послухайте, — озвалась я.— А вас самого як звуть, дозвольте запитати?

— Мене? — вже підіймаючись сходами, мій співрозмовник злегка вклонився. — Мене звати Шерлок Холмс!

Кімната була й справді не така й погана, трохи менша від одномісної готельної. От тільки вікно замуроване — темно й зимно, як у справжній в’язниці.

Мій новий знайомий, що назвався Шерлоком Холмсом, вийшов. Я присіла на ліжко, остаточно збентежена.

Мабуть, цей Холмс непоганий чолов’яга, тим не менше, божевільний. Чекати на допомогу нема від кого.

Невже доведеться провести тут роки, зістарітися тут?

— Батьку, — прошепотіла я, й сльози ринули самі собою по щоках…

Аж раптом перед очима з’явився носовичок. Я злякалася, скинула голову. Переді мною стояв молодий вусань.

Молодий… Так, певно, не більше тридцяти. Дженджуристий, вусики випещені. Диви, який красунчик!

— Що з вами, панно?

— Але ж…

— Ми не знайомі. Та честь не дозволяє мені байдуже споглядати, як плаче юна дама! Довіртеся мені!

— Але… хто ви? — несміливо запитала я.

— Боєць за справедливість! Оборонець слабших! — палко вигукнув він, притиснувши руку до серця.

— Таємничий Зорро? — бовкнула я перше-ліпше, що спало на думку. Але гість заперечив із виглядом ображеної гідності:

— Я — д’Артаньян!

Я мало не розреготалася, хоч іще не втерла сльози:

— Он воно як!

Д’Артаньян, заклавши руки за спину, мірив кімнату сягнистими кроками:

— Які мерзотники! Я маю на увазі дядька й тітку, які упекли вас сюди, щоб заволодіти вашою бáтьківщиною!

— Так!

— І не зупинилися навіть перед убивством!

— Так!

— Негідники! Їхній злочин не має залишитися безкарним! — гримнув д’Артаньян, сварячись кулаком.

Достеменно як у п’єсі про героїв французької революції!

— Дякую! Ваші слова розрадили мене, — сказала я.

— Слова?? Гадаєте, я обмежуся самими словами? — д’Артаньян підскочив до самого мого носа. Я мимоволі відсунулася до стінки.

— Невже ви маєте мене за базіку?! Як можна! Д’Артань­ян — людина дії! Я розправлюся з ними оцими руками!

«Щоб видобутися звідси, самих міцних рук замало», — подумала я. Гаразд, бодай веселіше стало!

— Перепрошую… Мені хотілося б трохи побути на самоті, — спробувала я вставити, та гість, наче й не чув, вигукнув:

— Чекайте тут! — і вибіг геть.

Дещо розгублена, я визирнула назовні. Д’Артаньян із неймовірною спритністю, ледь торкаючись поруччя, вже зісковзнув сходами й, перестрибнувши половину хідня, опинився на першому поверсі.

Озирнувшись і побачивши мене в дверях, він усміхнувся і зробив запрошувальний жест.

Я рушила донизу, не розуміючи, до чого такий поспіх.

Д’Артаньян вів мене коридором між рядами дверей. Останні були в холод­ному кам’яному закуті. Він розчахнув їх, і я з подивом побачила сходи вниз.

— Тут що, є сутерен?

— Авжеж! Там досить вогко, й повітря сперте, але декому це до душі.

— Хтось із власної волі живе в підземеллі?

— Саме так! Прошу! — і він почав спускатися.

Підвал поширшав, утворивши ніби кімнату без дверей. У кутку безладно з’юрмилися старі скрині, стільці…

Свічка, приліплена до стіни, кидала непевне світло. В світному колі сидів оброслий бородою довговолосий чоловік.

— Хто це? — спитала я.

— Едмон Дантес!

Де я чула це ім’я?

— А-а, граф Монте-Кристо!

— Це потім. Поки що він просто Едмон Дантес.

Чоловік зовсім молодий. Так, зовні достеменно Едмон Дантес!

— Що ви там робите? — пролунав зі сходів знайомий голос.

— Та це Шерлок! — зрадів д’Артаньян.

— Мне більше до вподоби звертання «Холмс», — холодно озвався той.

Хто б подумав! Шерлок Холмс і д’Артаньян у гостях в Едмона Дантеса! Я ледь стримувала сміх. Хоч вони й божевільні, а кожен на вигляд, як і має бути!

— Шкури своєї не пожалію заради дами! — знову вигукнув д’Артаньян.

— Я теж, — коротко вклонився Холмс.— Наш обов’язок — допомогти юній леді, яка потрапила сюди через убивство, скоєне іншими.

— О-о, то ви про все здогадалися!

— У вас рукав поплямований кров’ю, — пояснив Холмс.— Та самі ви не поранені. Значить, кров не ваша. Але ж ви не з тих людей, які, раптом що, пускають у хід ножа. Отже, вашу сукню забруднив кров’ю хтось інший, причому навмисне. Підстава? Найімовірніше, гроші! Ви мали отримати в спадщину великий статок, та хтось із родичів (дядько? тітка?), підбурюваний негідною вдачею, підстроїв вам пастку. Хіба не так?

— Не до віри! Ви цілком праві! — Я була щиро вражена.

— Це всього лише припущення, навіть не дедукція, — трохи знітився Холмс. — А тепер розкажіть докладніше.

Вислухавши розповідь, Холмс повільно покивав головою:

— Зрозуміло. Вони підсипали снодійне, щоб звалити на вас убивство. Ось так воно було. Та в мене лишаються деякі сумніви. Нащо вбивати адвоката Такаґі? Лише щоб звинуватити вас у злочині? Це не надається на мотив. Схоже, ваш дядько й справді здатен на злочин, але ж не такою мірою, щоб убити безвинного. Цебто, має бути ще якийсь мотив злочину.

— Ще мотив? Але який?

— Ось цього я й не знаю! — Холмс похитав головою.— Справу треба розслідувати.

— Розслідувати? — зітхнула я.— Адже нам до скону не вийти звідси. Нічого не буде!

Холмс і д’Артаньян обмінялися поглядами.

— Не впадайте у відчай, — заспокоїв д’Артаньян.— Якщо ви бажаєте вийти на волю, ми покажемо, як це зробити!

— Та невже?! — я широко розплющила очі від подиву. А д’Артаньян уже зіштовхував Едмона Дантеса з ковдри, що на ній той сидів на підлозі. Дантес підвівся й відійшов з украй невдоволеним виглядом. Д’Артаньян зісмикнув ковдру й натиснув на одну з кам’яних плит, якими була вимощена підлога.

Непідйомна з виду кам’яна плита раптом крутнулася без найменшого опору. В підлозі зяяв отвір! Я сторопіло втупилася туди…

 

Видавці надрукували триста мільйонів примірників книжок Акаґави — трохи більш як дві книжки на кожного японця

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Прокрутити вгору