Дзюньїтіро Танідзакі написав кілька детективів у 1910-х. Але ще до того, як цей жанр утвердився в Японії, охолов до нього, бо напрацював творчі методи, що краще надавалися до його письменницьких задумів. Втім, не можна сказати, що цілком відмовився: адже навіть «Ламаний хрест» чи «Ключ» можна сприймати як такі собі «вивернуті» детективи…
В 1958 році, після гучного скандалу навколо повісті «Ключ» і й не менш гучного її успіху Танідзакі зробив ще одну спробу. З № 2 по № 11 у журналі для жінок «Фудзін корон» друкували роман «Хроніка жорстокості» (残虐記). В листопадовому номері в кінці стоїть «Далі буде», проте далі нічого не було. Розслідування загадкової смерті вів оповідач: розпитував вдову та інших причетних, вивчав документи, висував версії. Тільки не встигає він наблизитися до розв’язку загадки, роман обривається.
Я не бачив більше в Танідзакі нічого подібного. Судіть самі: письменник прожив 20 років після атомного бомбардування Японії американцями, та ніде про це не писав. А тут один з головних героїв — постраждалий з Хіросіми, в якого пережите вилилося в психосоматичне статеве безсилля. Алюзія на повоєнний стан Японії в цілому очевидна й водночас разюча; втім, це якраз питома риса «фірмового стилю» Танідзакі. Руїну, чорний ринок, повоєнну бідність, нестачу навіть найнеобхіднішого й боротьбу за виживання, бізнеси-одноденки не описував у подробицях — тут усього цього в достатку, причому радше в репортажному стилі, також не притаманному Танідзакі. Його вишукане, складно організоване, орнаментоване красномовство впізнаване за першим абзацом, а тут — навмисне суха, ледве не протокольна мова на контрасті з емоційною напругою, що також створює ефект нуару.
В романі не бракує мазохістичних мотивів: чого варта хоча б вимога героя, щоб дружина спостерігала його багатогодинні передсмертні страждання. Та все ж винесена в назву «жорстокість» сприймається, радше, як повільна жорстокість виживання після Хіросіми: страху радіаційної хвороби, тривожності, розпаду нормальних людських стосунків. Такого немає в тих, хто писав про Хіросіму й Наґасакі — Масудзі Ібусе, Тамікі Хари чи Кьоко Хаясі.
Шкода, що Дзюньїтіро Танідзакі не дописав «Хроніки жорстокості». Не найгірший був би том у зібранні його творів українською.
Ще в серії «Несподівані класики»:
