Невеличкий додаток до серії дописів про незвичайне в класиків — оповідання в моєму перекладі з японської. Пропоную відгадати автора. Здогади пишіть у коментарях.
Батько весь час водив мене вулицями Лондона — шукав оселю до душі. Справа просувалася важко: щоразу, як батькові припадала до вподоби старезна будівля, щось ставало на заваді: то лендлорд неприємний, то вмеблювання не таке, то в сусідів собака чи кішка, то церковні дзвони чи гуркіт кебів, що не давали б спати. Втім, годі було знайти людину, яка спала б менше за батька.
Він не вилізав із старого просторого макінтоша, вічно вогкого, на мені був достоту такий самий, менший. Викапаний батько, тільки не доріс. Як ночіло, ми відправлялися блукати вздовж і впоперек оповитим імлою містом. Якось констебль скартав батька за те, що дитина курить, але той незворушно пояснив: «Хлопчик страждає на астму, а цигарка лікувальна». То була неправда. Тютюн був справжній, міцний, а дух від нього настільки в’ївся в сукно макінтоша, що той ніби поважчав.
Аж одного вечора стрівся нам чоловік; був він піднапитком, а батькову увагу привернув безкровним обличчям. Біле воно було, мов у примари. А голос лунав наче з моторошного підземелля, й веселощі в ньому раптом заступав глибокий сум. Він мовив: «Цілу вічність шукав дитину, що отак палить тютюн».
Незнайомець вигулькнув з імли зненацька, мені здалося, що перед тим він довго йшов за нами назирці. Коли ж повз нас промчав кеб, зневажливо кинув: «Їздець — не мандрівник. А ви, пане, чините мудро. Як же втішно, коли в премудрого батька й син прехороший!». Батько з новим знайомим ішли поруч, бесідуючи, але так тихо, що я не чув до пуття, про що саме. Так тієї ночі ми й дійшли до його дому. Мешкав він сам: коли відімкнув двері, слуг не було, повітря застояне. Мені оселя припала до душі, та й батькові, схоже, вельми сподобалася. Проте він нічим не виказав радості, лише байдужим поглядом окинув незліченні книжкові шафи, старовинні меблі та східні килими, що іскрилися в непевному світлі. Жодних сумнівів: цей дім ховав те омріяне, що батько шукав так довго. Господар налив батькові випити, а мені підніс пачку цигарок. Поки дорослі гомоніли, я курив без упину, аж кімнату заслала туманна габа. Трохи підпилий господар зауважив, що обличчя в мене бліде, мов черевце жабки, що живе серед болотяних випарів, і запропонував нам обом скинути макінтоші. Проте ні батько, ні я їх так і не зняли.
Схоже, господаря вельми тішили батькові розповіді. Коли ж батько почав прощатися, він завзято припрошував у гості й запевняв, що хоч і мандрує чимало, та до кінця місяця вдома, тож буде радий нас бачити — хоч би й десять разів.
Ми з батьком нічого не мали проти й раз по раз навідували серед ночі оселю, де на батька чекав почастунок міцними трунками, а на мене — тютюн. Господар щиро тішився тому, як порожніють пачки цигарок, і геть не зважав, що я не беру участі в розмові, ба навіть не всміхаюся. Тільки часом піддражнював: то казав, що я зовсім прокоптився, то припускав жартома, що я не торкаюся їжі нікчемних посполитих, то запевняв, ніби на мене чекає велике майбуття, про яке йому самому навіть мріяти годі. Чоловік він був іще молодий, маєтний, людей цурався і, судячи з усього, жив лише задля власної втіхи.
Якось під час розмови з-за вікна долинув далекий подзвін. «Яке огидне бамкання, — зронив господар, а батько охоче підтакнув. — Перебратися б туди, де такого нема, та ба — в Англії повсюди церкви, а в Італії —й поготів». Батько ж уперше полестив йому, зауваживши, що в усьому Лондоні не знайти оселі, де дзвони докучали б менше, як у нього.
Однієї ночі сталася така пригода. Я палив кільканадцяту цигарку й ненароком упустив жаринку на полу; макінтош зажеврів, а я, замість гасити вогонь, лише заворожено споглядав і впивався чадним духом.
— Що ти там куриш? — поцікавився господар крізь сиву завісу диму. Тоді похопився і спробував прибити вогонь у мене на колінах, але я несамохіть холодно відштовхнув простягнуту руку. Батько, який усе це бачив, вхопив зі столу вазу, хлюпнув водою і загасив полум’я. Господар запропонував просушити макінтош, та я відмовився, за що був обізваний набурмосеним жабеням. Мені було байдуже, що він там каже. А батько, здавалося, всім серцем прикипів до цієї оселі та її господаря. Зроду не бачив його в такому піднесенні. Водячи мене за руку крізь нічний туман, батько раз по раз згадував нового приятеля, розповідав про нього й виказував неабияку пристрасть до старої, затхлої та похмурої господи, де через страшенний безлад і пітьму годі кроку ступити, щоб не поткнутися.
Настав час господарю їхати; він обіцяв повернутися за два місяці й щиро запрошував неодмінно заходити, коли повернеться. Батько аж на виду перемінився від бентеги, ніби не знав, як це пережити, та й мені прикрилася думка, що так довго не матиму стільки тютюну.
Два місяці в батька визрівав план. Того вечора, коли новий приятель мав приїхати, батько нетерпляче схопив мене за руку й рушив крізь оповите імлою місто до знайомого будинку. Хода його була не така, як завжди, — він мало не летів. Але що за прикрість: вікна темні, двері замкнені, всередині мертва тиша. Господар іще не повернувся. Втім, батька це нібито не збентежило. Мені видалося, ніби він знав наперед, що господаря не буде, хоч і казав інше. Я намагався вгадати з виразу батькового обличчям, що далі. А він узяв мене за руку і пройшов крізь двері всередину. У кімнатах, і до того затхлих, за два місяці відсутності господаря не лишилося й натяку на людський дух — лише запах пороху та злежаних речей. Та я не тямився від радощів і подумки дякував батькові. Не вмикаючи світла, батько снував у темряві, як хотів, угору й униз, аж урешті вмостився, звісивши поли макінтоша, на високому гардеробі й обвів поглядом кімнату. «Піднімайся до мене», — запропонував він, та я замість цього підійшов до темного килима на стіні. Відірвав з краю клаптик майже струхлявілої тканини, згорнув, креснув сірником і розкурив. Кращим тютюном мене тут ще не частували. Не в змозі зупинитися, я шматок за шматком обертав килим на сизий дим. Відчинив гардероб з хазяйськими пальто й костюмами, випалив і їх. Кімната наповнилася смачним димом, та батько спрямував його весь у камін, щоб не просочувався крізь вікна назовні. Батько легко й утішено кружляв кімнатою. Раз у раз поли вогкого макінтоша черкали по дзеркалам, і по склу сповзали краплинки. Нарешті, вже майже прозорий, він наблизився до мене, міцно стиснув руку, обійняв за плечі. Десь далеко обізвався дзвін. Батько схопився за серце, та біль нараз минув. Він пройшов до спальні, стягнув з ліжка покривало і рясно змочив постіль водою з вази, примовивши: «Спати йому більше не доведеться».
Я плюхнувся туди як був, у мокрому макінтоші, й затягнувся цигаркою. Батько дивився на мене та, як завжди, коли в доброму гуморі, клацав пальцями в кишенях макінтоша — лунко, ніби ляскав батогом. Аж раптом обернувся до вікна: нічною бруківкою залунали кроки. То був господар із дорожнім саквояжем у руці. Батько нахилився до мене й надзвичайно втішено прошепотів:
— Відсьогодні, синку, нас буде троє.
