Десять років тому, до 120 річниці Кендзі Міядзави, видавництво «Кальварія» випустило щедро ілюстровану збірку з 14 оповідань «Ресторан, де виконують побажання» (останні примірники ще можна де-не-де придбати).
130 річниця буде 27 серпня, і я пропоную вашій увазі переклад ще одного оповідання під назвою «Груша-дичка». Я тільки недавно дізнався, що це один з найвідоміших і найзагадковіших творів Міядзави. Десять років тому я його в збірку не включив, тепер виправляюся. Це ще й перший твір Міядзави, що з’явився в перекладі: французькою мовою оповідання вийшло в часописі «Ніппон» у 1935 р., через два роки після смерті автора.
В японських письменників безліч подробиць, про кожну з яких можна написати курсову чи диплом, а як уміти, то й дисертацію. Ось лише кілька ідей у подарунок японістам.
Ескапізм у граничній формі. Міядзава, як і чимало тогочасних письменників, тікає від модернізації та вестернізації. Проте на відміну від, скажімо, Танідзакі, який пропонує рух уперед з обличчям, звернутим назад, у минулі традиції, і залишається при цьому глибоко гуманістичним, відкидає не те що гуманізм, а й антропоцентризм узагалі. Життя — це просто поїдання один одного.
Буддизм як засада співіснування. «Груша-дичка» ілюструє буддійську засаду нетривкості всіх предметів і явищ світу (типовий образ бульбашок у потоці), а водночас і їхню взаємопов’язаність. Смерть (риби) в травні дає початок життю й достатку (груша) в грудні. Недіяння винагороджується (саке з груші).
«Печера Платона» як універсалія природи. Створіння на дні ріки, які бачать лише силуети на «стелі», відблиски й тіні, що вони відкидають, — в’язні печери Платона з обмеженими можливостями спостереження світу. Це не скасовує інтелектуального розвитку, проте формує певну специфіку.
* * *
Японські діти читають «Грушу-дичку» в початковій школі, пишуть твори про крабенят і відгадують, хто такий чи що таке «кламбон» — письменник не залишив жодних пояснень. За ним зробили кілька мультфільмів. А музиканти, не мудруючи, просто дали це ім’я своїй групі.
Груша-дичка
Кендзі Міядзава
Два чарівні ліхтарі пускають блакитні промені, показують дно річки у видолинку.
1. Травень
На дні під біло-блакитною водою двоє крабенят промовляють одне до одного:
— Кламбон сміявся.
— Кламбон сміявся — бульк-бульк.
— Кламбон сміявся, стрибав.
— Кламбон сміявся — бульк-бульк.
Згори й зусібіч блакитне, тьмаве, ніби сталеве. Над головою — гладенька стеля, на ній бульбашки — бігають, збиваються в зграйки.
— Кламбон сміявся.
— Кламбон сміявся — бульк-бульк.
— А чому кламбон сміявся?
— Не знаю.
Бульбашки бігають, збиваються в зграйки. Крабенята пускають бульбашки — бульк, бульк, бульк. Бульбашки блищать, наче ртуть, пливуть, хилитаючись, навскоси вгору.
Над головами майнула срібним черевцем рибка.
— Кламбон помер.
— Кламбона вбили.
— Кламбон помер, нема кламбона…
— Кламбона вбили.
— А чому кламбона вбили?
Старше крабеня погладило пласку голівку молодшого двома з чотирьох правими ніжкам й відказало:
— Не знаю.
Рибка майнула знову, попливла за течією.
— Кламбон сміється.
— Сміється.
Раптом посвітлішало: золоте сонячне сяйво злетіло, мов уві сні, крізь воду вниз.
Світне мереживо від хвиль лягло на камінці на дні, воно коливалося, видовжувалося, скорочувалося. Від бульбашок і сміттячка на воді простягнулися навскоси, вишикувалися стовпчики тіней.
Рибка розбризкала жовте сяйво, сама знизу зробилася химерного кольору, наче залізна, попливла знову проти течії.
— Чому рибка плаває отак — то туди, то сюди? — очі в меншого крабеняти забігали, ніби його сліпило сонце.
— Робить капості чи когось ловить.
— Ловить?
— Еге ж.
Рибка повернулася назад. Цього разу пливла за течією, не рухаючи ні плавцями, ні хвостом, розтуливши круглого ротика. По світному мереживу на дні повзла тінь.
— Рибка…
Зненацька! Стеля спінилася бульбашками, звідти влетіло, мов куля, щось синє.
Старше крабеня встигло завважити, що з синьої кулі стирчить посередині чорна стрілка, наче в компаса. Рибка перевернулася, зблиснула білим черевцем, затріпотіла, полетіла вгору — і зникла разом з блакитною кулею, тільки жовте мереживо ще колихалося, а бульбашки бігали й лускали.
Крабенята зіщулилися і занемовили.
Підбіг батько-краб:
— Що трапилося? Хто вас налякав?
— Татку, татку, тут таке було, таке…
— Що «таке»?
— Таке синє… блискуче… А посередині чорне, гостре! Воно прийшло, а тоді рибка піднялася і пішла.
— А-а, з червоними очима?
— Не знаю.
— Що ж. Це птах. Зветься рибалочка. Все гаразд, не бійтеся. Нам він нічого не зробить.
— Татку, а куди пішла рибка?
— Рибка? Туди, де дуже страшно.
— Я боюся, татку!
— А ти не бійся. Татко ж тут, усе гаразд. Ондечки березові сережки. Глянь, які гарні!
На стелі впереміж із бульбашками закружляли білі березові сережки.
— Я боюся, татку! — не вгавало молодше крабеня.
Світне мереживо коливалося, видовжувалося, скорочувалося, тіні сережок безшумно ковзали по піску.
2. Грудень
Крабенята добряче підросли, а на дні річки геть усе помінялося: з літнього зробилося осіннє.
Прикотилися м’які білі круглі камінці, з’явилися кришталеві конуси, припливли шматочки золотавої слюди.
Світло місяця — лимонадної пляшки — протинало холодну воду до дна, біло-блакитні вогники хвиль на стелі то спалахували, то згасали, тишу довкола порушував хіба що їхній плюскіт.
Місяць світив так яскраво, а вода була така прозориста, що крабенятам не спалося. Вони вийшли назовні, мовчки пускали бульбашки й дивились у небо.
— Бачив, яка велика бульбашка?
— Це ти дуже старався. Якби я постарався, ще більшу б випустив.
— То постарайся! Що, все? Дивись, малий, яку я зараз випущу! Ось що таке велика!
— І нічого не велика, в мене така сама.
— А от і ні, просто твоя тобі зблизька здається більша, ніж є. Давай разом! Бульк!
— Все одно моя більша!
— Твоя? Гаразд, давай іще раз.
— Е-е, так нечесно, не витягайся!
Вийшов батько-краб:
— Ідіть уже спати, ніч надворі! Бо не візьму завтра гуляти в Ісадо!
— Татку, татку, чия бульбашка більша?
— Оця, старшенького.
— Ні, ні, моя більша! — зарюмсало менше крабеня.
Раптом — гуп!
Щось велике, темне, кругле, провалилося крізь стелю, пірнуло й одразу знову пішло вгору. І зблиснуло золотом.
— Рибалочка! — писнули крабенята й повтягали голівки.
Батько-краб виставив очі якнайдалі, немов бінокль, придивився.
— Ні, це, мабуть, грушу-дичку несе течією. Чуєте, як пахне?
Справді, сяйлива вода враз наповнилася грушевим ароматом.
Краб з крабенятами пустилися, перебираючи ніжками, вслід за грушею.
Збоку по дну бігли вистрибом три тіні, ніби всі шестеро водили навколо груші танок.
Та ось вода зашуміла, хвилі на стелі заграли блакитними вогниками, груша зачепилася за висячу гілку та вляглася на бік, а на ній заблищала місячна веселка.
— Бачите, таки грушка, зовсім стигла. Як же гарно пахне!
— Татку, а це смачно?
— Ач який квапливий! Зараз ні, але хай полежить у воді зо два дні. Зробиться з неї само собою саке, тоді й буде смачно. А тепер додому, спатки!
І краб з крабенятами рушили до нірки.
Хвилі мерехтіли біло-блакитними вогниками, розсипаючи діамантовий пилок.
*
Мій чарівний ліхтар вимикається.
_____________________________
Джерело: «Матасабуро-вітрогін» (нова редакція). Видавництво «Сінтьося», серія «Бібліотека Сінтьо», видання перше — 25 лютого 1989 р., видання друге — 10 червня 1989 р.
Вперше опубліковано в газеті «Івате майніті сімбун» 8 квітня 1923 р.
Кадри з мультфільму «Груша-дичка»
http://www.iichi.com/listing/item/2411288
Режисер Макіко Сукіґара
Оператор Кохей Мацумура