Нещодавно Японія залишилася без другого й поки що останнього нобелівського лауреата з літератури: 3 березня в Токіо помер Кендзабуро Ое.
Нобелівську премію йому вручили 1994 року. На той момент з його творів написаних після 1984 р., Захід знав два. «Історію М+Т і Лісового Дива» переклали шведською в 1992 р., «Листи до відрадних років» — французькою в 1993 р. Шведська академія відзначила саме їх як визначний доробок Ое.
Статечні японісти мали пізнього Ое за важкоперекладного через його експерименти з мовою та історичні й літературні алюзії. Мене ж, заледве по тридцяти, це, навпаки, заохотило до перекладу. Тож 1988 року я подався з маленькою дочкою на літо до Львова — подалі не лише від Чорнобиля, а й від засилля російської мови в Києві. Старий майстер перепаяв мені шрифт на друкарській машинці на вкраїнський. На стіл лягли новенька японська книжка й «цеглини» словників. До Нобелівської премії Кендзабуро Ое залишалося шість років.
На відміну від видавництв, не надто охочих до японської літератури, «Всесвіт» погодився взяти роман без довгих роздумів. Єдине, що вточнив головред, Олег Микитенко, — чи не перекладають його в Москві. Володимир Гривнін, який перекладав Ое російською, запевнив мене, що ні. Не певен, наскільки широко це відомо нині, але тоді редакційна політика «Всесвіту» дозволяла винятково «першодрук». Те, що попередньо виходило російською, часопис не публікував принципово.
«Історію М+Т і Лісового Дива» і пізнішу замітку про твори Кендзабуро Ое я виклав в Інтернеті. Другу частину трилогії, «Листи до відрадних років», і третю, «Зелене дерево в вогні», на жаль, запропонувати не можу. Далі — текст замітки від перекладача з 12 номера журналу «Всесвіт» за 1989 рік.
* * *
До роману Кендзабуро Ое «Історія М+Т і Лісового Дива»
Твір художника — наче дзеркало: кожен бачить ретельно і дбайливо відполіровану майстром поверхню, шляхетну оздобу, але водночас і частку самого себе; глибинний же шар амальгами лишається прихованим від очей, а її рецепт — таємницею митця.
Ще більшою мірою це стосується сприйняття мистецького твору Сходу вихованцем західної цивілізації: культура Сходу, особливо Японії, — це культура тіні, мистецтво недомовленого, вміння рядком, порухом пензля, пелюсткою квітки навіяти незглибимі почуття. І хоч нам, європейцям, навряд чи осягнути ту безодню, вона непереборно вабить принаймні зазирнути в неї. Та ба — в мерехтінні тіней лише ввижається своє.
Чи ж це не ми брукували «дорогу мерців», якою вислано в засвіт кращих Будівничих? Хіба не наші Руйнівники пильнували ревно, аби бодай крихта правди про новий світ не промкнулася назовні, де віддавна краще за нас знали, як ми живемо? Чи не ми це через «великий переділ» досі ніяк не прогодуємо самі себе? Чи не ми понівечили власні ліси так, що годі шукати притулку в них душам дітей «Лісового Дива»? І чи не траплялося нам виступати з іграшковою зброєю проти ворожої навали?..
Певен: будь-хто міг би знайти в романі Кендзабуро Ое чимало образів з історії власного народу. Під химерними видивами селища в лісовій долині, певно, приховується дещо загальне для всіх. Бо який народ не звідав зламів і застою, розквіту й гонінь, війни й відбудови, перетворення народного вождя на тирана?
Чому ж не кожен твір західного сучасника, брата по цивілізації, присвячений тим самим загальнолюдським темам, викликає в моїй душі таку співзвучність? Може, річ у тому, що за плечима японського художника — тисячолітня культура, яка вивчала людину в єднанні з природою, з іншими людьми, з суспільством, складеним із людей, плекала мистецтво жити в цій єдності? Європейська культура лише тепер сягає щабля, на якому відкидаються виховані християнством стереотипи: природа підпорядкована людині — вінцеві творіння; суспільство нічого не варте, бо «кесарю — кесареве», але справжні цінності — в бога. А може, на щастя, тисячолітній досвід християнства й новітня цивілізація не викоренили в нашому народі залишків предковічної культури, що ріднила людину з довколишнім світом?
Авжеж, можна було б списувати цілі сторінки міркуваннями щодо тлумачення того чи іншого образу японського письменника, аналізуючи історію та культуру його народу. Та чи ж варто? Нехай сам читач послугується принципом «увей», недіяння чогось, що суперечить природному плинові подій, тобто уникає упередженості й не боїться хибного розуміння. Бо згадаймо іншого східного мудреця, Рабіндраната Таґора:
Як перед похибками двері ти замкнеш,
До тебе Істина ввійти не зможе теж.
1989
