Років дванадцять тому я цілком щиро радив тим, хто нічого не знає про японську літературу, та й культуру в цілому, відкривати для себе Японію читанням есе Дзюньїтіро Танідзакі «Славослов’я тіням», написаного в 1933 році. Для них, хоча не для них самих, його й переклав українською.
Коли в напівтемній тихій горниці, відбиваючи мерехтливий вогник, раз по раз зблискує лак, відчуваєш немовби подих вітерцю й поринаєш у глибоку задуму. Якби у виповненому тінями просторі не було лакованих витворів, примарний світ непевного сяєва свічок чи гасових ламп, де ніч пульсує мерехтінням, втратив би чимало зі своєї чарівності. А так — немовби струмить по татамі в’юнкими потічками й зливається калюжками вода, там і тут витягується нитками, завивається, дробиться світло одного-єдиного вогника — то сама ніч тче з нього візерунки макіе…
Мені здається, поза грою тіней немає й краси: так коштовний камінь опалесцирує потемки, а в білий день губить свої чари. Наші предки зробили з жінки щось невідокремне від пітьми, як лак із набризком чи перламутр, тому й прагнула вона якнайбільше сховати в тіні, огорнути руки й ноги розлогими рукавами й довгим подолом, так щоб виднілася хіба що голова. Можливо, й справді це позбавлене домірних округлостей тіло видасться бридким порівняно з тілом європейської жінки. Та нам не потрібно домислювати те, чого не бачимо. Про нас, що не доступно зору, того й нема. А хтось, кому кортить бачити цю бридкість, — неначе той, хто спрямовує електролампу в сто свічок у токонома чаювального покою: він сам витравлює всю красу…
На наступному щаблі знайомства бачиш контекст, у якому Танідзакі писав про тінь як підґрунтя «японськості»: на зміну планомірному й неспішному засвоєнню культури Заходу під контролем культурної еліти прийшло вторгнення — бурхливе, повсюдне й нестримне, тож еліті нового покоління ішлося вже про те, щоб Японія хоча б не перетворилася на ще одну умовно західну країну, де нічого суто японського не залишиться.
Я знаю всі переваги зрілого віку і приймаю їх із удячністю, а як щось мені навіть не подобається, здаю собі справу, що Японія рушила в кільватері західної культури й безтрепетно держатиме курс, не гальмуючи заради немічних; розумію й те, що поки колір нашої шкіри такий, як є, вічно залишатимемося позаду ми всі, й нічим тут не зарадиш. А все ж, пишучи це, я плекаю надію, що знайдеться якась галузь — от хоч би й література чи мистецтво — де ми не пастимемо задніх. Я спробував повернути до життя, бодай у царині письменства, той простір тіней, який ми звільна втрачаємо. Я приміряюся надставити піддашки над чертогом словесності, притемнити стіни, посунути в тінь усе надміру виставлене напоказ, зняти зайві оздоби в палатах. Я не зазіхаю на всю вулицю, про мене, досить однієї будівлі. Чом би на пробу не вимкнути там електрику й не подивитися — як же воно?
А ще далі розумієш, що хвалебні речі Танідзакі, ймовірно, не конче потрібно сприймати стовідсотково серйозно. Недарма ж у виданому в 1930 р. романі «На любов і смак» думки, згодом відтворені в «Славослов’ї» письменник вкладає у вуста Старого — змальованого очевидно іронічно заможного пенсіонера, який споруджує довкола себе крихітний світ, де доживатимуть разом з ним звичаї часів молодості.
«Старий винайшов свою «туалетну філософію»: «сліпучо-білі ванні й туалетні кімнати — нісенітна західна вигадка; воно начебто й не важливо, бо там однаково ніхто на тебе не дивиться, але ж яким треба бути товстошкірим, щоб улаштувати вбиральню, де людина бачила б власні екскременти! Наскільки шляхетніше, коли бруд, що спливає з тіла, схований у глибокому мороці!» У пісуари він пропонував насипати зелену криптомерієву глицю, а часом міг ні сіло ні впало вразити твердженням на кшталт: «В добре опорядженій, суто японській вбиральні неодмінно є майже невловимий специфічний запах, і саме він створює враження вишуканості й доброго смаку».
Коли ж познайомишся з Танідзакі по-справжньому, усвідомлюєш, що був він незрівняний містифікатор. І тоді починаєш сприймати «Славослов’я тіням», сказати б, нелінійно, особливо на тлі невідомої загалу новели «Історія Томоди й Мацунаґи», написаної 1926 року. Бо там письменник вустами головного героя запевняє:
Як усередині родового будинку в селі панує сутінь, так і смак Сходу сутінний. Наші поняття про витонченість і вишуканість діаметрально протилежні щиросердості. Схід не для здорових, не для юних, не для повних сил, він для немічних старих, які від безвиході наділяють цінністю пустопорожнє; він не що інше, як збоченість задавнених понять і догідливість шахрайства. Навіть у насолодах людина Сходу задовольняється напівмірами. І вигадує для цього слівця на кшталт «мистецтва натяку» чи «шляхетної стриманості». Ніяка це не шляхетна стриманість, а брак фізичних сил і природних даних, без яких неможливо повною мірою насолодитися збудженням.
Замість співати на все горло, японці здушено хриплять — і називають це «обточеним голосом», оголошують «рафінованістю». Жінки й гадки не мають демонструвати чоловікам красу плоті, навпаки, вони ховають тіло в широких рукавах кімоно, затягуються пасом-обі — і запевняють, що саме в цьому «звабливість». А насправді все навиворіт: видобути високі ноти японець може хіба що фальцетом, бо не вистачає дихання, а якщо японка виставить напоказ тіло, виявиться, що шкіра має бруднувату забарву, руки й ноги незугарні — одне слово, природні дані злиденні.
На це нема ради, тому вони вводять в оману слівцями на кшталт «рафінованості» й «звабливості». Єдине, чого я бажав, — якнайшвидше вирватися з цієї млявої, гнітючої сутінкової країни і втекти на Захід. Там немає гнітючої «рафінованості» й «обточеності», натомість є музика, що на весь голос оспівує насолоду. Там є плоть, що стає прекрасніша, чимдалі відвертіше її оголюють. Те, що там є — діаметральна протилежність «мистецтву натяку», «шляхетній стриманості»: яскраві кольори, вбивчі збудники, трунки, що обпікають язик; то граничний гедонізм, що не задовольняється навіть повною мірою насолоди, а шукає більшого, то світ ненаситного сп’яніння.
За сто років діалектична спіраль зробила оберт, і тепер ми, незалежно від власних бажань, живемо на видноті: прожектори всесвітньої Мережі не залишили жодного закутка бодай для чогось особистого. Чи ж варто дивуватися, що дедалі більше сучасників прагнуть стерти «цифровий слід» і сховатися в тінь? Чи що знаходять у Японії, якої давно вже немає, країну для внутрішньої еміграції?
Знімаю капелюха, Танідзакі-сенсей, у ваших жартах і донині чимало правди.
Казка — вигадка, проте
Щось тут, браття, не пусте!
Головне зображдення: https://note.com/artandspace/n/n74492595472c