До майбутньої післямови перекладача. Частина 2
Головна ілюстрація: Битва при Хакодате, 1868 рік, художник Тосіхіде Міґіта
Початок: Бакумацу: епоха зламу
Завдяки роману «Палай, мечу», Сінсенґумі, один зі збройних загонів сьоґуна часів занепаду й остаточного скасування його правління, перетворився в Японії на символ безкомпромісної відданості та поразки без втрати честі. Його бійців і командирів порівнюють із рицарями, революціонерами, навіть із фанатиками. Але всі аналогії недосконалі. Сінсенґумі як його описав Рьотаро Сіба, — явище виняткове. А головний герой, неформальний лідер загону, Тосідзо Хідзіката постає не лише як історична особа, а як втілення тієї самурайської етики, що згасала разом з епохою.
Найманці, які стали каральним загоном
Сінсенґумі починався як скромний загін непідначальних самураїв (росі, 浪士), об’єднаних практичною метою: отримати службу, проявити себе, довести відданість уряду сьоґуна. Це були не найкращі, а, як сказали б нині, декласовані з Едо, які побачили перспективу в житті. У 1863 році, коли сьоґун збирався відвідати імператора в Кіото, ці бійці стали частиною охорони, а в столиці перетворилися на поліцейський загін, що мав придушувати виступи проти сьоґунату.
У Кіото вирували пристрасті: боротьба потужних кланів, змови, замахи, шпигунство. Сінсенґумі отримав негласний дозвіл діяти якнайрішучіше. Загін став неофіційним мечем порядку, каральною рукою уряду сьоґуна в місті, де його влада трималася дедалі слабше.
Культ відданості та безпощадний кодекс
Щоб вижити в умовах сталої небезпеки, в Сінсенґумі впровадили стислий кодекс поведінки, що забезпечував залізну дисципліну. Бійці мали дотримуватися правил беззастережно, порушення каралося смертю. За дезертирство, вимагання, бій без дозволу призначалося сеппуку (切腹), ритуальне самогубство.
Суворість на межі параної тримала загін у бойовій формі. У романі внутрішня напруга, зумовлена суперечністю між суворим контролем і бойовим братерством, проростає драмою: відданість частково здобувається через страх і жертву. В Сінсенґумі виробилася субкультура з власним культом честі, покори й вірності до кінця.
Командувач і його заступник
Ісамі Кондо — самурай без клану, командувач Сінсенґумі, виріс у родині селян і піднявся завдяки досягненням у фехтуванні. Його любили не лише як лідера, а як старшого брата, що дбав про своїх людей. Проте м’якість часто ставала на заваді необхідним, але жорстоким рішенням, а надмірне захоплення політикою спонукало скидати повсякденні справи загону на заступника, надто що той краще давав собі з ними раду. Кондо у романі зображений з теплотою і співчуттям. Але саме Тосідзо Хідзіката — його найближчий соратник — був тим, хто тримав загін у тонусі.
Тосідзо Хідзіката, головний герой роману, походив з родини торговця з провінції Мусасі й прагнув стати самураєм. Він зміг налагодити залізну дисципліну в загоні, зібраному з людей різного походження та з різною історією. Перетворюючи слабо організовану групу на бойову одиницю незгріш од самурайських, він і сам став людиною іншого складу — твердим, непохитним адміністратором і бойовим командиром, який наводив жах на ворогів і мав репутацію «демона» серед мешканців Кіото.
Тосідзо в зображенні Рьотаро Сіби — архетип бійця (кенкасі, 喧嘩士), який відкидає емоції заради справи й не вирізняється освіченістю й легендарним лицарством вродженого самурая. Його образ уособлює уявлення письменника про естетику мужності, спільне для більшості японців. Тосідзо Хідзіката керується холодним розумом (рісей, 理性) та сильним характером (кіґай, 気概), а не ідеями (сісо, 思想), й через це згоряє, тримаючись обов’язку й не втрачаючи гідності. Він стратег, але не політик, а в фіналі — трагічний герой. У ньому втілено несамовите прагнення не зрадити себе, навіть коли поразка очевидна.
Дзьюньїті Окада в ролі Тосідзо Хідзікати, фільм «Палай, мечу», 2021 рік
Кінець епохи й народження міфу
Після поразки сьоґунату Токуґави в громадянській війні (1868) Сінсенґумі розпався. Частина бійців загинула, частина залишила загін, решта продовжила боротьбу разом з кланом Айдзу або на острові Хоккайдо. До останніх належав і Хідзіката, який увійшов в уряд самопроголошеної Республіки Едзо й загинув у бою при Хакодате у 1869 році. Саме в поразці сформувався остаточно образ Сінсенґумі — трагічний, героїчний, майже міфічний. Загін не згадували в офіційній історії Мейдзі. Але в театрі, літературі, популярній культурі він став символом незламності — тих, хто стояв до кінця. А Тосідзо Хідзіката, який загинув зі зброєю в руках за давно програну справу, став обличчям цього міфу.
Сінсенґумі у романі Сіби — це не просто загін поліцейської охорони, яким він був насправді. Це втілення вибору в межовій ситуації: між зрадою й вірністю, між гнучкістю й принциповістю, між життям і гідною смертю. Його історія, особливо в постаті Тосідзо Хідзікати, промовляє до нас із позицій глибоко людських — бо змушує замислитись: що ми тримаємо до кінця, коли все інше зруйновано?
Це не відповідь, а запитання. І саме це запитання робить «Палай, мечу!» книжкою, гідною уваги сьогодні.
Далі: Як Сінсенґумі став легендою
P.S. Всесвіт Сінсенґумі
Манґа «Срібна душа» (Ґінтама, 銀魂) авторства Хідеакі Сораті — одна з найпопулярніших не лише в Японії, але й у світі. За її мотивами зняті численні аніме, фільми, розроблені ігри для комп’ютерів і приставок.
Дія відбувається у фантастичній «альтернативній» Японії періоду Бакумацу, підкореній інопланетними загарбниками. А порядок у столиці, Едо, підтримує загін Сінсенґумі. Пригоди, звісно, зовсім не такі, як у романі «Палай, мечу!», але Тосіро (так тут звуть Хідзікату) так само непохитний і вірний власним принципам — навіть коли сподіватися на перемогу марно.
