Не минуло й півсторіччя, відколи Джеймс Клевел написав роман «Сьоґун», як його вирішили перекласти українською. Зважаючи на недавній гучний успіх нового серіалу, певен, що книжку розкуповуватимуть, немов гарячі пиріжки.
Я чесно спробував переглянути той серіал; не витримав і десяти хвилин: «Can anything good come from Netflix?».
А щойно натрапив на статтю фахівця з японської літератури Дам’яна Фленеґена про цей серіал в англомовній версії «Щоденної газети» (Майніті сімбун). Трохи знаючи японців, припущу, що думка автора відображає позицію редакції, інакше статтю не надрукували б.
Мені, шанувальникові англійської, сподобалися вельми британські слова, в яких автор описує фільм (і книжку), — убозтво (underwhelming), сентиментальна бридня (hokum), анекдотична мішаниця (ridiculous mash–up), навколоісторичне словоблудство (complete historical bunkum). Завершує ж тим, що цікаво було б показати це небіжчикові Джонатану Свіфту — він би, певно, сказав: «Ну що ж, цілком епічно, драматично й реалістично. Додати б іще єху та коней-балакунів — і було б досконало».
Років сорок тому я працював позаштатним перекладачем з японської. Певна добра людина привезла контрабандою грубезну, понад тисячу сторінок, книжку з мечем і написом «Shogun» на палітурці. Якби хтось сторонній дізнався, що я її читаю, мене б, найімовірніше, викинули з роботи, бо на штатній посаді я працював у Політехнічному інституті, а навчальні заклади були осередками ідеологічного виховання молоді.
Японознавчої освіти я не дістав, бо для вступу вимагали характеристику з партійних органів, а в такі ігри я не грав. Це не заважало штудіювати фахові книжки, й на той час вони вже займали чимало місця в малогабаритній квартирі.
Відповідно, читання «Сьоґуна» неабияк розважило: письменник намалював епічне полотно середньовічної Японії, майже цілковито вигаданої згідно з його американськими уявленнями. Судячи з того, скільки примірників розпродали, ця розтягнута поза всякі межі розумного жувальна гумка припала до вподоби читачам. Не дивно, бо пересічний читач у США не мав тоді жодного уявлення про Японію взагалі, що вже казати про її історію.
Як і українські читачі нині, чиї знання запозичені, в найкращому разі, з аніме й манґи (а в найгіршому — з опусів чиновників, які просиділи певний час у Японії, та книжок типу «Хризантема і меч»). Подобаються ж їм книжки українських авторів жанру «фентезі», заквітчані всілякими жапонізмами. То й «Сьоґун» зайде на ура.
А щоб завершити на оптимістичній ноті, нагадаю: невдовзі до історичної та казкової белетристики про Японію додасться щось написане самими японцями. Як на мене, це добре.
