До майбутньої післямови перекладача. Частина 3
Головна ілюстрація: кадр з фільму «Хроніки Сінсенґумі», 1962 р.
Початок: Бакумацу: епоха зламу
Якби сьоґунат, що його обороняв Сінсенґумі, переміг, імовірно, цей загін залишився б нудною сторінкою в хроніці політичної реакції. Але Сінсенґумі зазнав поразки — і став легендою. Його шлях від знаряддя політики, а по суті, терору, до культурного архетипу мужності й гідної поразки — це історія, яка триває вже півтора століття.
Від історичних маргіналів до культурного архетипу
Історична правда проста: Сінсенґумі — не зібрання героїв-добровольців, а поліцейський підрозділ, що виконував каральні функції в Кіото, коли влада сьоґуна захиталася. Загін сформували як силу підтримки уряду сьоґуна в імператорській столиці, причому офіційний статус надали відносно нескоро. Сінсенґумі був настільки нещадний до ворогів, що викликав острах навіть у тих, кому служив. І закономірно зник разом із сьоґунатом.
Але після поразки образ Сінсенґумі зажив власним життям. Почався процес, який дослідники назвали романтизацією маргінального героя: персонажі приваблюють не тим, що перемогли, а тим, що програли красиво, не порушивши принципів. Сінсенґумі стали сприймати як уособлення боротьби, як символ вояків, що не змогли врятувати те, в що вірили, але не відступили, навіть коли все було втрачено.
Театр, література і шлях до міфу
В Сінсенґумі вгадуються постаті відомої кожному японцю історії сорока семи вірних самураїв (наприклад, п’єса кабукі «Тюсінґура»). Це той самий тип героїв, що не здаються, хоч і усвідомлюють поразку; ті самі емоційна напруга, вірність, честь і самопожертва. При цьому, як завважив Лафкадіо Хірн, офіційна пропаганда сьоґунату успішно поширила думку, що такі герої найкращі, коли мертві.
У центрі легенди — постать Тосідзо Хідзікати. Його образ спливає у спогадах підначальних бійців і командирів, скажімо мемуарах Сімпаті Наґакури: твердий, мовчазний, безкомпромісний. Але справжню посмертну славу йому принесли не бойові звіти, а наративи, що зробили з «демона» Сінсенґумі героя, який втратив усе, крім гідності.
Роману «Палай, мечу!» передувала трилогія Кана Сімодзави (1928 — 1931 рр.). Але то було зібрання есе, історичних довідок та розповідей очевидців і учасників подій без претензій на історичну точність чи літературну цінність. І все ж після Другої світової війни за його мотивами поставлені фільми, з яких і розпочалася романтизація Сінсенґумі.
Рьотаро Сіба, звісно, цю трилогію добре знав і з Сімодзавою радився. Та в «Палай, мечу!» ми бачимо нову якість образу Тосідзо Хідзікати, вже як головного героя. Це не лише стратег, а людина, яка мислить, сумнівається, змагається з емоціями. Автор не ідеалізує героя, але глибоко поважає. Хідзіката відданий, але не сліпий. Він той, хто щодня робить вибір у брудному світі й не відступає.
Між документом і легендою
Нарешті, варто пам’ятати: в літературі ми маємо справу не з історією як наукою, що ґрунтується на фактах, а історією як сюжетом, що змінюється в часі (наративом). Документів про Сінсенґумі не багато, емоційний бік подій відтворюють мемуари чи вже згадана трилогія Сімодзави. Те, що ми знаємо — це те, що передали письменники, режисери, автори манґи, мультиплікатори аніме. Між історичним Хідзікатою і Хідзікатою з роману — прірва. Але це не применшує ваги другого. Навпаки: саме через мистецтво ми отримуємо емоційний доступ до епохи, до ідей, що були для сучасників найголовнішим змістом життя.
Японська культура не просто зберігає образ Сінсенґумі — вона перемальовує його щоразу по-новому, зберігаючи головне: ідею гідного опору в безнадійному становищі. Цей образ — не музейна фігура, а жива модель для щоразу нового сприйняття моральної позиції.
І саме тому роман «Палай, мечу!» варто читати не як посібник з історії Бакумацу, а як передусім оповідь про людину, що не зрадила себе, хоча світ довкола не залишив їй надії. І в цьому сенсі — це історія не лише японська.
Кадри з мультфільму «Як бійці Сінсенґумі стали самураями» з серії «Історія Японії з котиками» (ねこねこ日本史, 2016 р.)
Далі: шляхетність поразки
