До майбутньої післямови перекладача. Частина 4
Головна ілюстрація: Пам’ятник Тосідзо Хідзікаті в Хіно (нині район Токіо)
Початок: Бакумацу: епоха зламу
Історія залишила в українському культурному контексті взірці «шляхетної поразки». Наші народні легенди — це герої, які програли, але не здалися: козаки, що боронили Січ до останнього; герої Крут; вояки УПА, які гинули в лісах, знаючи, що підмоги не буде. Усі вони моральні переможці — ті, хто показали, що вірність принципам важить більше за успіх.
Досвід поразки та втрат для сучасників — не абстракція. Ми знову й знову питаємо себе: чи варто боротися, коли надії обмаль? Чи розумно опиратися, коли очевидно, що сили нерівні? І саме в цю хвилину до нас долучається Рьотаро Сіба — не як універсальний знавець відповідей, а як розумний і моральний співрозмовник.
Гідність у поразці: естетика й етика
Тосідзо Хідзіката — не стратег, якому зрадило воєнне щастя, а стоїк. Селянин і вояк з мріями про перемогу перетворюється на справжнього воїна, який не кидає зброї. Бійці Сінсенґумі зазнають поразки. Чому ж ми, як і мільйони японських читачів до нас, мимоволі стаємо на їхній бік?
З незапам’ятних часів Японія має традицію хоґан-біїкі — пошани до переможеного. Титул «хоґан» належав Йосіцуне Мінамото, класичному герою, якого переслідують лиха. На відміну від юнгівського героя-переможця, це архетип героя переможеного, згідно з яким піднесеність трагедії пропорційна глибині падіння.
Остаточна поразка визначає характер краще за перемогу, бо розкриває приховані якості: чи зберігає людина вірність ідеалам, коли змінюється навколишній світ і ці ідеали не відстоює більше ніхто? Ось і в романі «Палай, мечу!» вірність Хідзікати принципам Сінсенґумі, що їх, власне, він сам і створив,— це не подвиг як подолання труднощів, а прояв незламності етичних основ.
Сакралізація жертви: від легенд до камікадзе
Найдокладніше про це пише Айвен Морріс у монографії «Шляхетність поразки» (The Nobility of Failure). Морріс будує чіткий історичний ланцюг: від Йосіцуне в ХІІ сторіччі чи Масасіґе Кусунокі в XIV, що до смерті бився за імператора, до камікадзе часів Другої Світової війни. Усе це створило культ героїчної жертви.
Сінсенґумі вписується в цей ряд: це герої, що загинули в ім’я честі, яку розуміли як самовідданий захист системи. Тут не має значення те, що система розвалювалася зсередини. Їхня смерть — сакральна жертва, ближча до ритуального самогубства, ніж до військової поразки.
Японія пам’ятає не переможців, а тих, хто залишився вірним ідеї. Переможці рухаються в кільватері політики, їх швидко забувають. Переможені стають культурними символами. В історичній пам’яті живуть не ті, хто домігся тріумфу (надто що їх було небагато), а ті, хто встояв у приниженні, хто не відрікся в найтемнішу мить.
Зродились ми великої години…
Японська «шляхетність поразки» — не пасивне прийняття фатуму. Це свідомий вибір шляху: стояти на своєму, навіть якщо на самоті доведеться не просто стояти, а діяти згідно з переконаннями. Це зрозуміють ті, хто сам був у такому становищі. Книжка, що пропонується українським читачам, не лише про Японію. Вона — і про нас.
Сподіваюся, що Тосідзо Хідзіката буде сприйнятий не як чужинець, а як споріднена душа. На перший погляд, що нам японська традиція, самурайський кодекс, чужа естетика. Ба ні: стоїчний опір, мораль, трагедія особистості — теми, зрозумілі нам, незважаючи на всю екзотичність, завдяки такому саму історичному досвіду спротиву, хоч воєнного, хоч культурного.
