«Палай, мечу» (Рьотаро Сіба, 1964) — це історія чоловіка, який іде наперекір долі: прагне стати справжнім самураєм, коли правління самураїв приречене на занепад, б’ється до останнього, коли надії на перемогу нема. Історія про владу, двобої та інтриги, про героя, який присвятив усе своє існування мечу. Епопея, що з провінційної фехтувальної зали веде до вершини легендарного загону Сінсенґумі.
Зараз роман в роботі. Нижче — перший варіант початкового розділу.
Том 1
Нічне жіноче торжище
Подейкують, що Ісамі Кондо, командувач загону Сінсенґумі, звертався до заступника, Тосідзо Хідзікати, «Тосі». Звісно, сам-на-сам. А коли мав вирішити, що з кимось робити, казав: «Ну що, вкоськаємо вилупка?» — збиваючись на говірку рідної Тами, що в провінції Мусасі.
Ісамі був родом з Горішньої Ісівари, а Тосідзо — з Ісіди. Ці села стояли за три рі одне від одного на тракті Косюкайдо, що вів з провінції Каї в Едо. В обох щоліта в бур’янах кишіли змії.
Так от, про Тосі.
Тосі, цебто Тосідзо, був наймолодшим сином Кіроку, селянина з Ісіди. На початку літа четвертого року доби Ансей , а саме, на вісімдесят восьму ніч від нового року, коли змії виповзають із нір, його життя докорінно змінилося.
Як на цю пору, було незвично спекотно. Увечері Тосідзо прямував трактом Косюкайдо до Футю, що за два з половиною рі від села. Поділ юкати він підкотив і затягнув щосили.
На зріст Тосідзо вдався чималий. Плечі мав широкі, стегна рухливі, а коли йшов, трохи нахилявся вперед: досвідчене око відразу розпізнає ходу завсідника фехтувальної зали.
Голову він пов’язав широким синім рушником. Кінці рушника від вузла під підборіддям франтовито спускалися на груди. Дженджик, та й годі. Так, знав хлопець, як пофорсити — як навіть мав для цього хіба що рушник.
Але найбільш дженджуриста була в нього зачіска — голову він виголював посередині, а ззаду волосся стягав у пучок, на самурайський манір, хоч і був хлопський син. Більше такої зачіски ніхто в селі не робив.
Староста Хікоґоро Сато скартав був його за химерію, мовляв, негоже відриватися від свого стану, але Тосідзо, хоч і опустив очі, та чмихнув:
— Ну то й що, буде колись і з мене самурай!
Зачіску він після цього не змінив, але завів звичку прикривати голову синім рушником. Односельці негайно прозвали його «Тосі, що має старосту в носі». А староста був до нього не надто суворий, бо родич, та й родини їхні приятелювали здавна.
Треба сказати, що найбільше цей хлопець вирізнявся не рушником, а очима, що палали під ним. Очі були великі й розкосі, з тих, що причаровують жінок. Натомість чоловіки в селі казали: «В нашого Тосі очі такі, ніби ось-ось утне якусь капость». І справді, важко було здогадатися, що він затіває.
Ось і зараз він ішов по тракту, вбраний у юкату, але під нею ховалася форма для джіу-джитсу. За околицею села знайомий, що саме повертався з поля, поцікавився: «Тосі, куди це ти?» — але він промовчав. Не відповідати ж, справді: «З жінками бавитися»!
Цієї ночі у Футю, в Шестихрамовому монастирі було свято Пресвітлого божества, чи, як казали посполиті, «свято претемне». Тосідзо сподівався, зискуючи з темряви, впіймати та присилувати якусь жінку, що теж прийшла на свято. А щоб не намочити вбрання нічною росою, розстелити на долівці юкату. Вбрання ж для джіу-джитсу стане в пригоді, якщо за жінку вступиться хтось із чоловіків і доведеться битися.
Не думайте, ніби Тосідзо був затятий нечестивець. Ні, то свято було таке. На нього сходилися не лише з Тами, як Тосідзо, навіть не з самих околиць Футю, а й з далекого Едо. Якщо навколо темно, а ліхтарі не горять, і чоловіки, і жінки перетворюються на первісних людей і хапаються аби за кого.
Коли Тосідзо проминув Нижню Ябо, вдалині показалися вогники: люди з ліхтарями йшли вервечкою до Шестихрамового монастиря на свято. З боку Едо зійшов місяць. У світлі було видно, що подорожні несуть у лівій руці ліхтарі, а правою шурхають по стежці зеленими бамбуковими палицями. Щоб відлякувати змій, які саме виповзали з нір, кінець бамбучини розщеплювали на кшталт мітли й шурхали, йдучи.
Тосідзо теж мав таку палицю, але не просту: перетинки висвердлені, а всередину залитий свинець, тож і важила вона, як бойовий залізний кий. І надавалася для відлякування людей, а не змій.
В околицях села, де жив Тосідзо, він був сумнівно відомий як ісідський шпичак. Ієрогліф «шпичак» зустрічався нечасто, але зі сполучення «шпичастий живопліт» його знали. Й розуміли: не чіпай, бо штрикне. Ймовірно, парубків-вітрогонів називали так і в інших провінціях. Скажімо, в Кобе і околицях аж понині кажуть «шпичаки» на молодих бандитів.
Тосідзо дійшов до Футю якраз перед годиною Собаки . Світло було, наче вдень: майже кожне з шестисот подвір’їв прикрашали червоні ліхтарики, підвісні чи стоячі. Висіли ліхтарі й на осокорах вздовж дороги до храму.
Це свято називали ще й «нічним жіночим торжищем». Тосідзо йшов і розглядав жінок. Часом хтось із дівчат чи жінок з його села хапав його за рукав, але він лише буркав: «Відчепись!». Зв’язків з односелицями він уникав. Бо був певен, що про це знатиме все село, а значить, сорому не оберешся. Жінки мали його за неприступного. А він страшенно боявся, що нього кепкуватимуть через походеньки. Без видимих підстав. От і виробив звичку.
За це його прозвали котом. Справді, собаки злягаються в усіх на очах, а коти ховаються. Але не лише за це: було в цьому хлопці щось від неприборкуваного нічного звіра.
Утім, Тосідзо мав ще й іншу, справдешню підставу не зв’язуватися з односелицями. А саме, сільські дівки не викликали в нього ніякого потягу. «У жінці важить особистість, — казав він собі, — а не зовнішність». То було для нього предметом віри. Його причаровували жінки вищого стану. Напевно, чоловіків із такими смаками небагато.
Ось приклад: торік узимку Тосідзо звабив справжню князівну! Точніше, це була дочка настоятеля монастиря Хатіодзі, що належить до секти Сінсю. «Князівною» її звали ченці й послушники. Тосідзо й загорівся спокусити князівну, перш ніж побачив її навіч. Поспішив у Хатіодзі, хоч іти туди було зо два рі, й попросився на нічліг.
У тих краях його знали як Аптекаря. Бо він тоді приторговував ліками.
Родина жила переважно з землі й була заможна, тож Тосідзо міг обійтися й без мандрівної торгівлі. Але Хідзікати передавали від батька до сина рецепт чудового засобу на переломи й синці — ісідського порошку. Виготовляли його з місцевого різновиду берізки зі шпичастим листям, що ріс поруч із селом на берегах Аси. На збір зілля вирушали наприкінці літа, у День бика. Зібране добре висушували, прожарювали й розтирали в ступці, а готові ліки давали з підігрітим саке. Порошок був напрочуд дієвий. Оповідають, що саме ним лікувалися бійців Сінсенґумі, постраждалі в рейді на заїзд Ікеди; синців і ґуль, ба навіть переломів уже за два дні не лишилося й сліду.
Отже, Тосідзо в юності торгував ісідським порошком. І не лише в Мусасі, а й далі, в Едо, Каї, Саґамі. Не минаючи дорогою жодного додзьо , він вимінював фамільне зілля від синців і переломів на тренування і вправлявся у фехтуванні. Одне з таких додзьо, де навчали фехтування школи Сінтомунен, було в Сакураматі, що в провінції Каї. Тосідзо вчащав туди й часом залишався на кілька днів.
На пізніші чутки про участь Тосідзо в Сінсенґумі глава додзьо Каґедзі Кадзівара сказав: «Тосідзо Хідзіката? Наш аптекар з Мусасі? Ну що ж, до потрібного рівня він, начебто, довчився».
Так от, саме те, що Тосідзо знали як мандрівного аптекаря, допомогло знайти дорогу в монастир Хатіодзі. Настоятелеві Сендзю він сподобався, і той милостиво дозволив ночувати на монастирському складі, поки продаватиме в околицях свої порошки. Князівну Тосідзо знайшов не одразу. Але обійшов монастир уздовж і впоперек і з’ясував, що вона живе в одному з будиночків, що носили пишну назву «гостьового терема».
І вже наступного дня примудрився її побачити. Дівчина сиділа на осонні на березі ставка і, схоже, годувала риб. Помітивши, що поруч хтось є, вона глянула на Тосідзо й здивовано підняла брови. І недарма.
На перший погляд Тосідзо був викапаний спадкоємець якогось багатиря: на голові синій рушник, зав’язаний вузлом під підборіддям, вдягнений у смугасте шовкове кімоно, поли хвацьки заправлені під вишуканий пас-обі. Але з-під кімоно визирали селянські штанці, а за плечима висіла аптечка, й це виказувало мандрівного торговця. Утім, і в цьому виникали сумніви, бо за пасом стирчав учбовий кий-меч.
Такої дивного сполучення дівчина ще не бачила. Та, як не дивно, хлопцеві з гарними очима все це пасувало. «Хто ж це такий?» — придивилася вона. Тосідзо й собі дивився. «Красунею не назвеш, але тендітна і не полохлива», — подумав він із симпатією. Проте вклонятися не став. Жінки вищих станів йому подобалися, а гнути спину перед жінкою, коли залицяєшся, — ні. Тому він підступив на три кроки й сказав: «Знайдемо нагоду!». Дівчина широко розкрила очі, немов питаючи: «До чого нагоду?», але Тосідзо вже розвернувся і пішов у бік брами.
Цієї ж ночі, о годині Миші Тосідзо прокрався до будиночка, де жила дівчина, помочився під розсувні віконниці й безшумно відчинив. Так робили молодики в Тамі, коли зустрічалися ночами з дівчатами. У кімнаті спали дві жінки. Перша була годувальниця. Прислухавшись до її дихання, Тосідзо зрозумів, що та спить мертвим сном. Дівчина спала поруч. Дихала вона легко й неглибоко, певно, спала не надто міцно.
Тосідзо підкрався до неї. Відкотив ковдру до половини знизу. Ухопив за великі пальці на ногах. Потягнув угору. Підняти ноги за пальці дуже важко, але іншого способу зробити все так, щоб дівчина не прокинулася, не було. Ноги дівчини піднялися й несамохіть розсунулися, поли нічного кімоно розчахнулися. Але вона не прокинулася.
Коли ж нарешті отямилася, все було скінчено. Несподівано для Тосідзо, переполоху дівчина не зчинила. Трохи напружилася, зітхнула без голосу — і все. Тепер вона зрозуміла, про яку нагоду йшлося. Хтозна, чи не сподівалася вона потай, що привабливий мандрівець таки завітає крадькома. Бо в цих краях такі нічні відвідини були не в дивину.
От тільки неждана покірність дівчини розчарувала Тосідзо: хіба ж князівни так поводяться! Вранці він розчарувався ще більше, коли побачив, як вона, вбрана до польових робіт, збирає шовковицю в садку за монастирем.
«Оце я схибив», — подумав Тосідзо. Не таку дівчину він уявляв. Збирачок шовковиці не бракувало й удома. І навіщо було плентатися аж у Хатіодзі! Увечері він пішов геть, і більше в монастирі не показувався.
Цей випадок, який би химерний він не був, показує, як захоплювався Тосідзо жінками з вищих станів. Та ба! В Тамі всі землі належали або сьоґуну, або монастирям, шляхта тут не водилася. На селі можна було знайти хіба що посполитих дівок, від яких відгонило гноєм.
Кілька років тому Тосідзо теж вибрався у Футю на свято Пресвітлого божества, познайомився з храмовою танцівницею на ім’я Кодзакура, а згодом час від часу навідував її тишком у монастирі. Сьогодні Кодзакура мала танцювати на святі, тож він не сподівався спіткатися з нею одразу, зате намірявся промкнутися на світанку, коли всі церемонії скінчаться.
А тим часом пороздивлятися жінок. Вподобає якусь — буде, як заведено на цьому святі: поки ліхтарі горять, йти назирці, як погасять, тягти кохатися.
Привабливих не було. «Знайшлася б якась панночка самурайського роду з Едо! — фантазував Тосідзо, без упину крокуючи вулицями під ліхтарями. — Невже жодної не трапиться?».
Він ходив уже дві години. І чимдалі більше переконувався, що шляхетним панночкам з Едо нема чого робити на низькопробному святі. Точніше, низькопробна була публіка, що на свято сходилася. Сам же Шестихрамовий монастир був у Мусасі головною святинею, і служби тут були на висоті, бо священики з Едо охоче долучалися до місцевих. Отже, монастир був цілком шанований.
«Схоже, нема тут чого ловити», — думав Тосідзо, прикидаючи, чи не піти додому. Коли хтось до нього й заговорював, то самі посполиті жіночки, другого погляду не варті.
В монастирському гаю лунали співи священиків і свист ритуальних стріл. Та ось у годину Миші грім барабанів сповістив про прибуття нош зі статуєю божества, ліхтарі разом згасли, запав морок. Надійшов час «свята претемного».
У мерехтінні зірок багатотисячний натовп, тамуючи подих, чекав, доки ноші з божеством, що уособлювало чоловіче начало, досягнуть статуї жіночого божества в храмі. В цю мить чоловіки й жінки мали злитися в обіймах, бо вірили, що тим употужнюють святість Шестихрамового монастиря.
Тіні чоловіків і жінок кинулися одні до одних, але в повній тиші, щоб не образити богів. Серед жінок були і заміжні, й незаймані; когось брали навстоячки, когось валили на землю просто в натовпі. І жодна не видала й звуку.
Тосідзо пощастило: коли згасли ліхтарі, поряд опинилася жінка. Він не мав жодного уявлення, чому вона підійшла саме до нього, адже стояв не серед натовпу на дорозі, а в храмовому гаю. Він навіть не одразу її зауважив у темряві. А може, й вона його. Тосідзо пригорнув жінку й дуже здивувався, бо намацав напрочуд ніжний на дотик шовк.
«Хто ж це така?» — він провів рукою. На жінці було хійокуґасане , вбрання, якого в цих землях не носили навіть дівчата з маєтних родин. А ще Тосідзо відчув аромат, якого досі не знав, — певно, з сашетки з парфумами за вилогою.
— Ти хто? — прошепотів він, ламаючи заборону.
Жінка мовчки похитала головою, не бажаючи порушувати святість церемонії.
— Ну, будь ласка!
— Не скажу!
Чистий голос був зовсім не такий, як різка посполита говірка провінції Мусасі.
— Але ти ж не проти?..
— Не проти!
Тосідзо опустився з жінкою на траву, обійняв її, чомусь бентежачись, наче вперше, й раптом відчув цілковиту певність: жінка, з якою він зараз кохається, — його доля.
«Що ж це таке?».
Незаймана жінка не була. Хоч і вбрана, як дівчина. Під руку йому потрапило щось тверде. Він сягнув і витяг зі складок широкого жіночого обі кинджал у парчевих піхвах. «Дізнаюся згодом, хто вона така», — зрадів Тосідзо. Жінка нічого не завважила, підвелася, розправила кімоно і зникла в пітьмі.
На досвітках, коли скінчилося свято, Тосідзо, як і намірявся, пробрався до келії Кодзакури. «Часом, не бачила такого?» — показав він кинджал. Клинок був чудовий: на лезі — награвіровані водорості та ім’я зброяра, Норісіґе. Кинджали роботи Норісіґе з Еттю зустрічалися нечасто.
Проте Кодзакура, навіть не глянувши на клинок, піднесла до світла парчеві піхви.
— Ти що, був із нею… — здивовано спитала вона. — Бачу, що так.
— Авжеж! Увесь пропахнув її парфумами.
— Ти хоч знаєш, що це? — поцікавилася Кодзакура. На червоній парчі красувалася гаптована золотом п’ятипелюсткова хризантема.
— Не знаю.
— Неофіційний герб превелебного Саватарі, головного настоятеля монастиря у Футю. Дурницю ти вчинив. Я ці піхви бачила. Вони належать вельможній панні Сае, молодшій сестрі князя Садоморі, четвертого в черзі на престол.
— От тобі й маєш…
Тосідзо взяв піхви, підняв і втупився, неначе зачарований, у хризантему.
Ілюстрація: поліграфічні матеріали до DVD-диску «Moeyo Ken»
