11 і 12 листопада Міжнародна наукова конференція «Лексика східного походження в українській мові. Теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв» вперше залучила до обговорення практичної транскрипції фахівців зі східних мов, загального мовознавства та української мови.
Далі перша частина: короткий звіт в цитатах і коментарях (наведені курсивом).
Пленарне засідання, 11 листопада:
думки мовознавців і україністів
Мій загальний висновок: мовознавці і україністи одностайно зазначили, що традиційна практична транскрипція непогано відповідає нормам української мови, натомість відхилення від неї порушують ці норми істотно, аж до повної неприйнятності деяких деталей. Власне, те саме казали і японісти «старої школи» на попередніх двох конференціях.
Данило Радівілов, заступник директора Інституту сходознавства
«…ми намагалися обговорювати його [передання слів східних мов в українських текстах — І.Д.], за рідкими винятками, виключно в колі сходознавців … мета конференції якраз подивитися, як східні слова функціонують, як вони живуть саме в українській мові. І тому нам дуже важливо знати, що думають з цього приводу наші колеги україністи».
Данута Мазурик, член Національної комісії зі стандартів державної мови
«…для нас як для органу державної влади дуже важливі… збереження і розвиток української мови. І при всій повазі до інших мов, ми зобов’язані дбати насамперед про свою… Тому дуже важливою на сьогодні місією є оновлення і приведення у відповідність до норм саме української мови, принципів, правил, норм, транскрипції і транслітерації. Намагаючись максимально передати звучання і написання іншомовних слів засобами української мови, треба… не допустити порушення фонетичних, орфографічних чи інших законів, правил і стандартів функціонування української мови».
Богдан Ажнюк, директор Інституту мовознавства
«Оскільки іншомовні слова, вплітаючись в тканину національної мови, доволі швидко стають невід’ємною частиною, то ми розглядаємо правопис іншомовних слів насамперед в контексті функціонування української мови… якщо ми механістично підійдемо до цього і спробуємо врегулювати ці суперечності, вирівняти їх за якоюсь єдиною системною парадигмою, то не впізнаємо свою рідну солов’їну українську мову. Це буде якась інша вже мова. Це буде мова, створена штучно… Тільки я боюся, що ми не захочемо говорити цією мовою».
На перше місце ставлять відповідність транскрипції нормам української мови. Додам, що наближення звучання читаних в українській транскрипції японських слів до оригінального — питання не те що другорядне, а до практичної транскрипції, призначеної для носіїв української мови, які не мають ніякого стосунку до японської, взагалі недотичне. Простіше кажучи, навіщо дбати, чи вихопить японець рідне слово в потоці вкраїнської мови?
Олексій Хамрай, Інститут сходознавства
«…я розумію практичну транскрипцію виключно в сенсі Реформатського: приблизного звучання іншомовних слів виключно засобами мови-приймача. Точно передати [звучання — І.Д.] між двома мовами, які мають дуже відмінні системи свої фонетичні, виключно стандартними засобами мови-приймача нереально. Якщо йдеться про мови, віддалені одна від одної в типологічному відношенні, то про жодне точне передання звучання не може бути й мови».
Секція японської мови, 12 листопада: дискусія японістів за участю україністів
Цікаво, що прихильники змін у транскрипції знову не навели жодного обґрунтування їх доцільності. Новочасні японісти наводять наближення до японської вимови як підставу для перегляду традиційної транскрипції. Можливо, вони не усвідомлюють, що про це варто міркувати, лише коли забезпечена відповідність нормам української мови — а от цього нові транскрипції і не забезпечують, навпаки.
Незважаючи на сказане на пленарному засіданні, на секції знову говорили не так про написання (транскрипцію), як про вимову.
Ореста Забуранна
«…пан Масакі Гара є україністом в Японії і викладає українську мову, а також працює редактором української версії новин японської телерадіокомпанії NHK. І він щодня фактично на своєму досвіді зіштовхується з такою проблемою, як передавати, наприклад, японські імена і прізвища, як передавати японські топоніми».
На щастя, в Україні такої проблеми не існує: географічні назви подано в Державному реєстрі, дотримуватися якого вимагає закон; передання японських імен і прізвищ не внормоване, але логічно писати їх так само: острів «Місіма» — і письменник «Місіма».
«От, наприклад, дуже дискусійне питання. Пані Тетяна [Дементьєва — І.Д.] сказала, що щодо передачі ряду „ха“ в японістів є спільна думка, але я дозволю собі висловити не таку спільну думку… якщо ми говоримо про ряд „ха“, то там є п’ять варіантів, „га“, „хі“, „фу“, „ге“, „го“, але три алофони. Про „фу“ я не говоритиму, бо всі ми пишемо „фуджі“, ніхто не пише „худжі“, так? Але в „га“, „ге“, „го“ гортанний звук і він має абсолютно такі самі фонетичні характеристики, як англійське „h“. Тому, якщо ми кажемо, що треба писати Гемінґвей, тоді й місто — „Йокогама“, а не „Йокохама“. Що ж стосується „Хіроші“, так пан Вадим [Рубель — І.Д.] мав рацію. Перед „і“ гортанний звук модифікується і стає середньопіднебінним, він вже ближчий до українського „х“. Тому, на мою думку, яка підтверджується фонетичними рисами оцих алофонів, нам слід писати „Йокогама“ через „г“, але „Хіроші“, „Хітачі“».
Рік тому я передбачав, що невдовзі піднімуть питання про подальший відхід від традиційної транскрипції японських слів — запропонують писати «г» замість «х» і обговорюватимуть, писати «р» чи «л». Перше передбачення справдилося. Прикметно, що О. Забуранна сприймає використання українських шиплячих для передання японських слів як щось безсумнівне, хоча насправді це чи не основний предмет дискусії.
Андрій Накорчевський, незалежний дослідник
«Найбільшою проблемою в створенні практичної транскрипції японської мови є передача кирилицею альвеолярно-піднебінних (палатальних) японських приголосних через відсутність цих звуків в українській мові. Принципова різниця між існуючими варіантами полягає якраз в різних графічних засобах передачі цих звуків на письмі… В українській мові існує дві потенційні можливості: постальвеолярні приголосні „ш“, „ж“ чи „дж“, які зазвичай вважаються твердими, шиплячими, шелесткими звуками або альвеолярні зубні…
Українські кандидати є або палаталізованими дентальними, або непалаталізованими постальвеолярними. Палаталізовані дентальні поділяють ознаку вторинної артикуляції підняття тіла язика, тоді як постальвеолярні у стандартній фонології її не мають. Отже, рішення про те, який звук є найближчим фонетичним, залежить від того, чи переважає подібність у вторинній артикуляції, палаталізації, різницю в первинному місці творення чи навпаки. Вибір українських палаталізованих дентальних фонем, як найближчих еквівалентів для японських та польських альвеоло-палатальних звуків, ґрунтується на пріоритеті збереження вторинної артикуляції, тобто палаталізації, пом’якшення, яке є визначальною акустичною та артикуляційною характеристикою цих звуків в японській і польській мові».
Я згоден з висновками, але найважливіше твердження — «саме палаталізація є визначальною характеристикою» — залишилося без обґрунтування. Можливо, його дало б дослідження акустичних характеристик згаданих звуків, але про це в доповідача була лише побіжна згадка. Втім, повторюся, що це питання цікаве як предмет дослідження, але не має прямого стосунку до практичної транскрипції.
Максим Вакуленко, Дармштадтський університет
«…важливою перевагою „сь“, „дзь“, „ць“ порівняно з „шь“, „джь“, „чь“ є те, що м’яка вимова цих звуків більш притаманна українській мові. Річ у тім, що українські шиплячі мають менший ступінь пом’якшення, ніж свистячі. Це фонетичний факт. А їхні пом’якшені варіанти є фактично алофонами твердих відповідників. Цей менший ступінь пом’якшення, з одного боку, свідчить про більші артикуляційні складнощі при вимові пом’якшених шиплячих порівняно зі свистячими, а з другого, зумовлює більшу схильність до стверднення при адаптації слова в українській мові, що додатково віддалятиме вимову від оригінальної».
Олександр Скопненко, заступник директора Інституту мовознавства
«Якщо японська лексика передавана за допомогою шиплячої плюс м’який знак і плюс наступний голосний, це не українська мова й бути так не може. Тому що не може бути правило загальне, генеральне для всієї мови і окремий виняток для японської мови. М’який знак в українській мові позначає м’яку фонему. В українській мові шиплячі тверді. Це доконаний факт. Тому в українській мові може бути або „шогун“, або „сьогун“. Але в жодному разі в українській мові не може бути „шьо“».
В українській мові м’яких шиплячих немає, є лише пом’якшені. Це відображається на письмі подвоєнням перед „ю“, „я“ і забороною м’якого знаку після шиплячих. Винятки поодинокі („жовчю“, „Шяуляй“). Навіть в іншомовних словах, де колись писали „я“ чи „ю“, тепер пишуть „а“ або „у“ (журі).
Новочасні японісти пропонують писати „ш“ замість „с“, „ч“ замість „ц/т“ і т.д. — й вимовляти слова, запозичені з японської мови, з м’якими шиплячими звуками (відсутніми в українській). Більшість українців вимовити такі звуки здатна без намислу й зусилля: адже вони поширені в російській мові („чай“, „щи“, „вожжи“), якою ця більшість розмовляє досить вільно (а для багатьох це рідна або домінуюча мова). Те, що новочасні українські японісти намагаються подати як віддалення від російської мови, насправді — наближення до неї і спотворення української. Зазначу, що це віддалення від російської наводиться для обґрунтування доцільності змін, але до суті питання про практичну транскрипцію також стосунку не має.
Лариса Кислюк, Інститут української мови
«Чи можуть співіснувати різні системи транскрипції і транслітерації? Я схиляюся до думки: щоб реалізувати діаметрально різні завдання і потреби, спрямовані на дотримання передусім фонетичних особливостей однієї з мов засобами іншої, ми не можемо обійтися лише однією системою, виглядає так, що практичні системи транскрипції і транслітерації створені передусім для навчання японській мові, для навчальних словників і наукових і навчальних текстів і тоді вже спрямовані на якомога точніше відтворення особливостей саме японської мови».
Не вбачаю сенсу в твердженні, ніби транслітерація або альтернативна транскрипція (якщо вона ближча до японської вимови, що строго не доведено) надається до навчальних посібників і наукових публікацій. В навчальному процесі це шкідливо (уявіть підручник чи словник англійської мови, де слова записані українськими літерами — а в англійській нема фонетичної абетки, яка є в японській, тобто як прочитати англійське слово, початківцям незрозуміло, а як японське — зрозуміло); в наукових публікаціях — зайве, бо японісти прочитають японською, а не-японістам однаково (якщо це праця з фонетики, є міжнародна фонетична абетка, українська, знов-таки, ні до чого).
Із повним записом усіх панелей конференції можна ознайомитися на YouTube-каналі Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського.
Офіційний звіт про роботу конференції на сайті www.oriental-studies.org.ua
Лексика східного походження в українській мові: теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв: матеріали міжнародної наукової конференції, 11–12 листопада 2025 року. – Київ: Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, 2026. – 94 с. https://doi.org/10.5281/zenodo.19390655
Далі: частина 2, зауваги й пропозиції
Початок:
