Вихід друком чотирьох книжок Ясунарі Кавабати з давніми перекладами заохотив повернутися до теми, якої я вже побіжно торкався, — Кавабати, якого українські читачі не знають.
Кільком поколінням Ясунарі Кавабата служить естетичним антидепресантом. Вибір перекладених українською творів закріпив сприйняття: перший японський нобеліант — сивий хранитель музею дзенського затишку, закоханий у сніг, сакуру та керамічні чашки. Приморські й гірські стежки вели читача до внутрішньої еміграції, до відсторонення від прикрощів, та що там, від нестерпності зовнішнього світу. Кавабата надається до цього добре: ті самі канонічні твори перевидають вже вкотре.
А ну ж ця медитативна споглядальність лише завіса, що нею цензура минулого сторіччя — і видавнича інерція ХХІ — прикрила складного, глибокого, темного, пекучого, й через це незручного автора? Поза хрестоматійними «Сніговою країною» чи «Тисячею журавлів» — радикальний модерніст із гострою психоаналітичною зосередженістю на деталях.
Замість гірських курортів він затягує в підпілля довоєнного Токіо («Багряна компанія з Асакуси»), де монтажною технікою кінематографа змальовує волоцюг, артистів кабаре і трансвеститів. На тлі милування природою досліджує психопатологію стеження та огиду до власної тілесності («Озеро»), розгортає жорстоку естетику помсти й сексуальних маніпуляцій («Краса та смуток»). Розтинає на живу геронтоеротизм неминучого згасання («Сплячі красуні», як виняток, є в українському перекладі. Проте, ймовірно, читачам більш знайомий Маркесів рімейк — «Записник з моїми сумними курвами»). Кавабата — це набагато більше від того, що знають в Україні.
В наші дні функцію затишного психологічного прихистку перехопив японський хілинг — неквапливі безпретензійні історії з котами на палітурках книжок. Кавабата як комфортна медитація став анахронізмом, адже історії про затишні кав’ярні, чарівні книгарні та магічних котів чудово справляються з завданням відволікти й заспокоїти читача, а вживати для цього модерністську прозу — це ніби слухати, як виводить гами майстер джазової імпровізації. Хоча затишок може й затушувати глибину екзистенційної напруги Кавабати: чимало людей чудово дрімає під той самий джаз.
Річ не в тому, що краще — затишна кав’ярня з котами чи похмурий нуар про девіації. Адже вибору немає взагалі: нам роками продають лише один бік Кавабати, безпечний — за застарілою на півсторіччя міркою — і створюють у чергового покоління враження, ніби іншого не існує. Відкрити «темного» Кавабату — це не просто видати кілька нових перекладів, а показати шлях до повноцінного сприйняття японської літератури як невіддільної частки світової. Як на мене, читач має повне право на весь обсяг, усю глибину та всю небезпечну красу Ясунарі Кавабати. Може, колись знайдеться той, хто ризикне зняти з геніального автора штучні обмежувачі й дасть йому зазвучати на повну міць українською.
