Інтерфейс «по-людськи»
Чверть сторіччя тому Джеф Раскін написав книгу «The Humane Interface» (Інтерфейс по-людськи). Там є характеристики системи взаємодії «людина-машина» — такої, як має бути.
Головна думка в тому, що користувач комп’ютера не має відволікатися на речі, людині невластиві: думати, де потрібний пункт меню, побиватися через те, що неможливо щось відновити чи відгадувати, що означає значок на екрані.
Автор показав, як хибні принципи проектування заводять у глухий кут і сформулював засади, де відправною точкою є зручність людини. Щоправда, ці засади так і не були втілені в життя — хіба що в проекті ARCHI, розробленому Центром імені Джефа Раскіна вже по його смерті. Хоча всі давно знають, «як треба».
Засади «перекладу по-людськи»
Ще давніше сформульовані засади проектування «перекладу по-людськи», де людина не відволікається на речі, читачу не властиві. Наприклад, перебудовувати в голові речення з чужим синтаксисом, сердитися через неживу мову чи відгадувати, що означає недоречно ввіпхнуте слово.
Знайомлячи студентів з основами теорії перекладу тридцять років тому, я виснував, що перекладачу художньої літератури досить засвоїти лише дві основні засади — й переклад істотно поліпшиться. Ба навіть якщо не засвоїти (для цього потрібні численні вправи), а просто ознайомитися та тримати їх у голові під час роботи, переклад все одно покращає.
Перша засада — це підйом за рівнями еквівалентності. Художній переклад вимагає проходити їх усі: від відтворення слів до речень, далі вгору до смислів, і врешті до найвищого рівня — мети або ж призначення тексту чи його складників. На найвищому рівні перекладач усвідомлює що, до чого та як спонукає, і будує переклад так, щоб той самий ефект відчували читачі, хоч у них і рідна мова, і життєвий досвід відмінні від читачів оригіналу. Тут перекладач відповідає на запитання «що робити» в перекладі. Наприклад:
Fire in the hole! → Лягай!
So what? → Ну то й що?
Serves him right → Так йому й треба
Забезпечена еквівалентність на рівні мети, а які в оригіналі слова чи граматичні форми, перекладача не обходить — це нижчі рівні.
Друга засада — вживання перекладацьких перетворень. Всі вони виводяться з відношень формальної логіки, тому їх зовсім небагато й вони зрозумілі. Наприклад, з відношення підпорядкування випливають розмежування, узагальнення і уточнення; з відношення суперечності — антонімічний переклад, а несумісності — цілісна заміна або компенсація. Саме перетворення дозволяють вибудовувати нормальні для мови перекладу конструкції:
Змінюємо слова, граматичні форми, порядок частин речення:
Hе always made you say everything twice → Він весь час перепитував
Вживаємо дієслова, щоб не було мляво, а водночас уникаємо калькування:
Shе is a poor swimmer → Вона погано плаває
Позбуваємося нехарактерних для української мови метафор:
The crash killed 20 people → В катастрофі загинуло 20 людей.
Перекладацькими перетвореннями ми відповідаємо на запитання «як зробити» те, що визначили як необхідне згідно з першою засадою.
Скопос-теорія і художній переклад
Чому перекладачі так не роблять і не робитимуть? Вступає в гру скопос-теорія. А саме — в частині, яка твердить, що відповідність сподіванням споживачів вища від еквівалентності перекладу.
В кінцевому підсумку переклад визначається міркуваннями «для кого й навіщо». Йдеться, звісно, про статистичну більшість, а не про викиди чи хвости розподілу. В масі своїй перекладачі — й видавці, що їм платять, — орієнтуються на читацьку масу, а та високоякісних перекладів сприймати не готова.
Середній рівень з роками знижується: це підтверджують дедалі гірші результати випробувань PISA на розуміння прочитаного й дедалі більший відсоток людей, які не читають книжок. Відповідно, перекладати якісно дедалі менше сенсу — читачів не знайдеться. Хибне коло замикається: нові читачі виховуються на дедалі слабших перекладах.
Проілюструю прикладом з близької мені сфери. Реакція на свіже повідомлення видавництва про вихід нового перекладу твору японського класика: кілька коментаторів цікавляться транскрипцією (яку чомусь називають «системою перекладу»), ще кілька —хвалять ілюстрацію на обкладинці. Більшість обмежується вигуками «Чудово!» чи «Як добре!». Це, шановне товариство, «рівні еквівалентності» нижче нуля. Читачі мінус першого рівня слова сприймають так-сяк, проте абетку засвоїли. В стосунку до перекладів з японської в них діє умовний рефлекс: на певні сполучення літер вигукувати абирвалг (в цьому разі поліванівка). Для читачів мінус другого рівня вже заскладні й літери: вони реагують на картинку.
В стосунку до перекладів з європейських мов нетипові читачі ще зустрічаються: згадують недобачені нюанси, неповно чи неточно передану прикмету авторського стилю, загублений образ, філософське підґрунтя. З японської перекладають в десятки разів менше, обговорень на такому рівні я не бачив. Не претендую на повноту охоплення, але прочитані статті й дисертації, присвячені японській літературі, видалися мені в найкращому разі наївними.
В останні два-три роки десяток видавництв долучилися до видання перекладів художньої літератури з японської, з’явилося кільканадцять нових імен. Буде цікаво прочитати новий переклад відомого твору, адже нове покоління — це нове розуміння, нова трактовка. Та все ж підстав для оптимізму небагато. Той самий Джеф Раскін писав, що уявлення про неминучість прогресу — необґрунтована ілюзія: «без свідомих зусиль, суворого нагляду й прагнення вчитися на помилках нема гарантії, що наступна спроба щось зробити вийде на краще від попередньої. Віра, що поліпшення конче відбудеться, може, навпаки, знеохотити до тяжкої праці, необхідної для поступу, бо погасить порив до дії».
Ілюстрація: Рамон Казас (1866–1932). Юна декадентка
