Збіги португальського та японського — не рідкість. Хіба що в житті українця. Чи таки ні, коли українець сорок років перекладає з японської, живе в Португалії й любить читати.
Ми залюбки читаємо історичні романи. Хто на певному етапі, а хто все життя, ми зачитуємося Юрієм Мушкетиком, Павлом Загребельним, Романом Іваничуком, а в перекладах — Вальтером Скоттом чи Морісом Дрюоном.
У Японії слави найбільш знаного з-посеред історичних романів зажив «Мусасі Міямото». З 1935 по 1939 рік його друкувала в 1013 частинах «Асахі», одна з чотирьох найбільших газет Японії. Книжковий наклад перевалив за 120 мільйонів — тобто ця книга є в кожному домі. За романом намальовані манґа, зняті художні фільми, аніме. У передмові до перекладу англійською критик Едвін Рейшауер проводив паралелі між «Мусасі» й романом «Звіяні вітром»: це літературна версія історії країни, ідеалізована й нереальна, але до такої міри популярна, що величезна кількість, відповідно, японців чи американців має саме її за справжню й достовірну.
Тільки «Мусасі Міямото» годі знайти в перекладі. Точніше, він є, та не весь. Започаткували традицію американці, повикидавши в перекладі психологію й філософію й залишивши бійки на мечах. Російські й польські перекладачі, наскільки я знаю, повелися так само.
Утім, один повний переклад «Мусасі Міямото» таки є. І це збіг, із якого я почав. Це переклад португальською мовою, що його видали 25 років тому, до сторіччя японської імміграції до Бразилії. За перші десять років двотомна «цеглина» на дві тисячі сторінок розійшлася накладом у сто тисяч примірників. На момент виходу роману видавництво «Станція Свобода» існувало п’ять років і не належало до найбільших. Директор згадував, що не без коливань наважився на те, що скидалося на авантюру. Та не пошкодував. На його думку, успіхові сприяла не лише зацікавленість японської громади (як хто не знав, бразильських японців зараз майже півтора мільйони), але й майстерність автора Ейдзі Йосікави, «японського Бальзака». А найголовніше — точно виважене співвідношення бойових сцен і філософських роздумів, що обґрунтовують духовне переродження героя.
Колись я любив братися за тексти з перекладацькими задачами, сказати б, технічного характеру. Перекладаючи «Мусасі», очевидно, довелося б сушити мозок над філософською частиною, бо не пам’ятаю, щоб хтось у нас розробляв систему понять і термінів дзен-буддизму. Та й над описами бойових сцен, бо термінами далекосхідних бойових мистецтв теж не пригадую, щоб хтось опікувався. Проте збіг, який дозволив би взятися за такий переклад, належить до розряду навіть не малоймовірних подій, а казкової фантастики.
І ще збіг: перекладачка, Рейко Ґотода — небога Дзюньїтіро Танідзакі, якого я перекладав українською. За її словами, їй хотілося, щоб діти й онуки, для яких рідною вже була португальська, все ж таки читали щось написане на «історичній батьківщині». І справді, це видання дало добрячий поштовх уперед художньому перекладу з японської португальською: відтоді в Бразилії переклали й видали чимало книжок, від того ж Танідзакі до модного Харукі Муракамі.
