Білий африканець

Лише двоє письменників із Мозамбіку вдостоєні премії імені Камоїньша, найвизначнішої літературної премії португаломовних країн. Один із двох — Мія Коту.

Лише двоє письменників із цих країн удостоєні Міжнародної Нойшадтівської премії з літератури, відомої як «Американська Нобелівська». І тут Мія Коту — один із цих двох.

Його словесні винаходи чарують і стають предметом досліджень лінгвістів. Від його оповідей про Африку годі відірватися, хоча моя недовчена португальська й етнографічне невігластво часом затуманюють подробиці. Що не дивно, бо його португальська насичена словами, а текст — реаліями з різних частин Мозамбіку. Мія Коту, «білий африканець», голос Мозамбіку в красному письменстві, знавець легенд і негритянського чаклунства, створив притаманний лише йому самому стиль, названий дослідниками «анімістичним реалізмом».

Перший роман Мія Коту «Земля-сновида» відзначили премією Асоціації письменників Мозамбіку з художньої літератури. Критики вважають його однією з найкращих африканських книжок ХХ сторіччя. Переклад українською хотіли випустити в достойному видавництві. Фрагмент з’явився в збірці дослідницьких статей у перекладі певної наукової співробітниці (чомусь із численними хибодруками й дрібними помилками на кшталт неузгодженості відмінків). Ймовірно, з нею й домовилися, навіть анонсували видання. Та щось не склалося; либонь, африканські чаклуни занапастили справу.

Чи озветься до нас Африка голосом Мія Коту українською? Не певен. Але тим часом можу запропонувати коротеньке оповідання у власному перекладі. Для колег, небайдужих до перекладацьких технічних задач завважу, що Мія Коту мають, зокрема, за великого майстра вигадувати прислів’я й приказки; якою мірою вдалося відтворити їх нашою мовою, дивіться самі.

é o embalo do assento que o faz voltar ao antigamente коли хилитаєшся, в минуле повертаєшся
As outras empresas estatais nem prato tinham e ele abastava-se de sopa Інші заводи й на порожні тарілки не заробляли, а в цього тлустого супу не бракувало
mordido pelo cão, desdentado pelo ladrão і з собакою не подружив, і зубів не всторожив
O trabalho é como um rio: está-se acabando e o que vem atrás é ainda um rio Тече праця як з води, ні туди і ні сюди
O tal Jorojão… passou pela política como dinheiro em bolso indigente: circulando pouco e nunca morando. стосунок Жоржиська до політики був десь як стосунок грошей до калитки злидаря: поменше крутитися й ніколи не затримуватися
A tristeza já espreitava, à tona da memória, havia que submergir a alma na cerveja. Сум у душі минув: у пам’яті сплив — у пиві потонув

 

Мія Коту українською

* * *

Як Жоржисько спогади вигойдував

Мій приятель Жорж Крапикома, відомий у колі друзів як Жоржисько, описував мені прикрі непорозуміння, що їх мав у житті. Варто відзначити, що невдатні його штибу зазвичай мають передчуття. І мій друзяка не раз опинявся, сказати б, передчутливцем. Оце я й змалюю, але спочатку зображу на полотні, яка в Жоржа вдача.

Усе життя Жоржисько прагнув одного: не втрапити в халепу. Хоча боявся він мало чого — ще б пак, при таких габаритах. Що він велетень — то неабияке применшення. Говорити до нього було немов до хмар. Серед нас ходила приказка: той хлоп цілується хіба що навсидячки! За часів португальського правління стосунок Жоржиська до політики був десь як стосунок грошей до калитки злидаря: поменше показуватися й ніколи не затримуватися. Від міського шарварку його канудило. Тож, щоб утекти на природу, він вирішив найнятися водієм на сафарі. Це мало б уберегти від зловонного подиху світу. Але не так сталося, як гадалося. Якось йому довелося везти до джунглів на лови кількох чинів із ПІДЕ, португальської таємної поліції. Брутальні чоловіки й великі хижаки — саме те, від чого він прагнув триматися подалі. Під вечір одне цабе звеліло почистити зброю. Він і досі пам’ятає, як жахнувся:

— Зброю? Я?

Проте вголос нічого не сказав — натомість одразу придумав, як поквитатися — й заходився терти, чистити, смарувати. Коли ж навів останній глянець, гахнув просто перед носом у того, кому не пощастило опинитися найближче. І раптом ПІДЕшник гепнувся долі, мов кокос у бурю.

Минуло тридцять років, та Жоржисько й досі розповідає про це зі скрухою: «Ну, стрелив, але ж тихенько-тихесенько. Хто б подумав, що той тип отак розтягнеться! Та ну, я й досі не вірю, що він від пострілу помер. Либонь на серце заслаб. Чи вилетіла якась клепка з голови».

Читати далі: https://never-in-ukrainian.blogspot.com/2021/02/blog-post_19.html

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Прокрутити вгору