У день оголошення нобелівського лауреата 1981 року в галузі літератури до дому Ясусі Іноуе зійшлися репортери. Він був чи не найпопулярніший у Японії автор творів на історичні теми — про Чінгісхана та про Хубілая, про Ян Ґуйфей та про Дайкокуя Кодаю, про Дуньхуан і про Лоулань. У пресі пішла чутка, що Іноуе номінували на нобелівську премію і він найімовірніший із кандидатів.
Невдовзі виявилося, що премія дісталася іншому, але присутнім поталанило. Іноуе вийшов до журналістів і заявив, що премія його не дуже цікавить, то більше, що спадає вона, мов камінчик із неба, на когось із кількох мільярдів жителів Землі. Він запропонував усім випити й відтоді щороку в той самий день пригощав журналістів на честь, як він сам казав, лайнобелівської премії.
У мене на полиці багато років припадають порохом два історичні романи Ясусі Іноуе — «Вітер, ліс, вогонь, гора» та «Діяріуш ченця на ймення Просвітлення первобутне».
Перша — самурайський роман. Жанр дуже популярний у Японії. але невідомий в Україні. Переклад вимагав би розв’язання технічних задач: тут і «лагідна архаїзація» тексту, і придворні ранги й військові посади середньовічної Японії, і алюзії на джерела, відомі японцям зі шкільної лави, та неочевидні для нас (що, скажімо, спільного між вітром, лісом, вогнем і горою й до чого тут самураї?).
Другий роман, про загадкову смерть «батька-засновника» сучасного чаювального чину Рікю Сена, потребував би принципово вищого рівня перекладацької техніки. Адже терміносистеми тяною немає (незважаючи на те, що чимало українців навчаються його одне в одного, а дехто навіть у японських майстрів); буддійські тексти українською не перекладені, тож і тут терміносистеми й системи понять не існує; підкреслено-ґречний стиль мови, яким пише чернець, не задосить розроблений. Усе це довелося б винаходити «на льоту».
Потішу японофілів: ви можете бодай переглянути екранізації цих двох книжок. Вони були в прокаті (хоча й не по-нашому) під назвами, відповідно, «Прапори самураїв» і «Смерть чайного майстра».
Ну, а на переклад українською не знаю, чи мене вистачить. Запропоную хіба що початок «Діяріуша…», який залишився з часів, коли я був домовився з вельми поважним видавництвом, але потім відволікся на справи насущні. Втім, як писав сам Іноуе-сенсей, «ревний оповідає про сподівання, лінивий — про перепони».
* * *
— Агов, ченче з Трьох Купелей! Агов!
Почувши вигуки за спиною, я вирішив не озиратися, немовби то не до мене. Добродій, з яким я мав честь спіткатися в Міїдері, храмі Трьох Купелей, запам’ятати моє ім’я не зволив, тож я простував собі далі. Але подорожній прискорив крок і гукнув знову:
— Ченче з Трьох Купелей!
Дідизний, та аж ніяк не дряхлий, і міцноногий, він наздоганяв мене навдивовижу швидко. Й нарешті я почув:
— Агов, ченче Хонкаку з Трьох Купелей! Це ж ти, Хонкаку, власною особою!
По цьому, звісно, рухатися далі було б непростимо. Я зупинився, обернувся й віддав уклін знайомцеві, якого не бачив шість років. І як же відрадно було зустрітися знов! Так, то був чернець на прозвання Тойо, цебто Осяння Східне. Він майже не змінився, відколи жив навчитель Рікю, ба більше, нітрохи не глядівся на свої роки, що їх, за його власними словами, мав аж вісімдесят три.
— Склади мені товариство!
Хто б став перечити! Мені й самому хотілося знов побачити шарлатове листя кленів у храмі Подобизни істини, де я давно не бував, тож я й незчувся, як уже проходив крізь браму на подвір’я, де міг милуватися ним досхочу.
Сидячи в чаювальному покої з години Овна, я зовсім забув про плин часу й похопився, лише коли вийшов надвір і побачив, що гущавина саду й камінна чаша для води до омивання вже занурилися в сутемряву; маю сказати, що ці півдня проминули втішно — просто на рідкість утішно.
Сувій — мантра «На будду Амітабху вповаю» пензля принца Сон’енхо, з підосновою з цупкого паперу; чашка теммоку з провінції Ісе; знамените вогнище, над яким не стихав «вітер у соснах», як звуть шелест бульбашок у чавунчику з окропом… Якось мені випала честь супроводжувати сюди навчителя Рікю, і можу сказати, що відтоді чаювальний покій преподобного Тойо, славетного майстра чаювання в дусі вабі-дзукі, цебто втіхи в невибагливості, не зазнав анінайменших змін. Мов уві сні, чудувався я, недостойний, його бездоганним прийомам.
Коли надійшла черга милування чашками, преподобний Тойо поставив переді мною взірець новочасної кераміки, дар навчителя Рікю. Як же розчулило, якою вдячністю виповнило мене його щиросерде дбання! Мимовільно згадалися давні часи, коли я сидів отак перед навчителем. Скільки років я не тримав німотно на долоні цю довершену чашку — об’ємисту, з тонкою чорною поливою, бездоганного випалу! Про чорну чашку майстра Тьодзіро, який пішов у засвіти за два роки до навчителя, я мав суто особисті спогади. І втішився, побачивши, що вона знайшла своє місце у преподобного Тойо.
Отож, уже поночіло. Я вийшов з чаювального будиночка, що його спорудив Тойо по зреченні світу, й попрямував до селища Сюґакуїн, біля якого стоїть моя хижа, а дорогою думав про сьогоднішнє випадкове спіткання й бесіду. Пригадував, чого не сказав, хоч і мав би сказати, про що не запитав, хоч і мав би запитати. Обмірковував раз по раз, як відповідав на запитання, сумнівався, чи не схибив, думав, чому відповів так, а не інакше. Є вислів «думки розбігаються»; от і в мене по сьогоднішній нежданій зустрічі й честі чаювання в цьому будиночку з преподобним Тойо, з яким приязнував навчитель Рікю, серце палало, а думки розбігалися.
— Чому ти відцурався світу? Ти ж іще молодий! Який з цього зиск? Ти ж бо став на шлях чаювання, а справжнього майстерства не досяг, — лагідно картав мене Тойо.
Мав слушність преподобний. На середині п’ятого десятку я себе за молодого не маю, та нехай як, мені неспромога відповісти, що спонукало зробитися відлюдником. Ніякої логіки не було в тому, щоб по смерті навчителя Рікю струсити з ніг прах чаювального світу. Але й готовності присвятити себе чаюванню як послідовник навчителя я теж не мав, бо знав власну невдатність.
Я проходив чернецький вишкіл у місцевій філії монастиря Трьох Купелей, а в тридцять один рік відмовився від звичного трибу життя й пішов служити навчителеві Рікю. Невдовзі він уже брав мене за помагача й настановляв у прийомах чаювання, а коли мені виповнилося сорок, він отримав наказ позбавити себе життя. Втім, хоч як ревно я вправлявся, та до майстрів чи ревнителів чаювання мені було далеко, та й показувався я на людях під час чаювання рідко. Так, я прислужував навчителеві, подеколи допомагав на чаювальних зібраннях, і завдяки цьому деякі з тих, хто сяяв зірками на привселюдних чаюваннях, час від часу рачили пригадати ченця Хонкаку з Трьох Купелей, сказати приязне слово, а зрідка — й запросити на чаювання.
Натомість навчитель на схилі літ виявив честь провести зі мною чаювальний чин сам на сам. Тодішнє піднесення, душевне й тілесне, я закарбував у пам’яті до кінця днів.