Говоримо про японське й неяпонське в японській літературі, про те, що і як писав Дзюньїтіро Танідзакі наприкінці 1920-х, про загадки роману «Чорне біле», переклади в інших країнах, Танідзакі й кінематограф, самотність митця, нарешті, про плани видання перекладів з японської.
Увага! В розмові згадуються персонажі й повороти сюжету.
Гаразд, згідно із задумом, убити треба без зайвої крові, єдиним точним ударом, бажано, не наближаючись менш як на метр. Блукаючи околицями в той день, коли вибрався на вивідки, він думав. І надумав аж чотири знаряддя вбивства, за якими не треба далеко ходити.
«Чорне біле», Дзюньїтіро Танідзакі
Бесідуємо про українське видання роману «Чорне біле» одного з найвідоміших японських авторів.
Гість: перекладач Ігор Дубінський
Ведучий: Володимир Михалевич
ВМ: Лунає фрагмент пісні «Туга за тінню» з однойменної збірки японської музики 1920-30х років (виконавець — співак і актор Сіґео Кусунокі), а в руці я тримаю новинку видавництва «Астролябія», роман «Чорне біле» Дзюньїтіро Танідзакі, і можу сказати що, як на мене, це наразі подія номер один в українському книговиданні.
По-перше, це Японія українською, а кожен друк японського автора – це однозначно подія в Україні. По-друге, це один з найвідоміших японських авторів, якого, скажімо прямо, широкі читацькі кола досі не знали. Якщо ви не є фанатами японської естетики, зазначу, що я тримаю в руці нуар — доволі непростий, ще й докласичний, отже, не здевальвований. Ви ж знаєте, які нині пішли нуари. Мабуть, уже бачили розхвалений серіал «Sugar» з Коліном Фарелом. Там вже є навіть іншопланетяни.
Отже роман «Чорне біле». Книга має чудовий дизайн: обкладинку, першу і останню сторінки прикрашено воднотушовою картиною «Бамбук під вітром» художника Баїцу Ямамото. Книгу легко тримати в руках. Роман помістився у 220 сторінок, і з кожною сторінкою ти окрім задоволення відчуваєш і певний жаль в тому плані, що це книга не така товста, як би хотілося літературному гурману. Посилання на поличку веб-книгарні видавництва я традиційно залишу в анотації. Там ви можете погортати сторінки, в наявності є електронна версія. А ми знову зустрінемося вже з кілька секунд…
Роман помістився у 220 сторінок, і з кожною сторінкою ти окрім задоволення відчуваєш і певний жаль в тому плані, що це книга не така товста, як би хотілося літературному гурману
ВМ: Це подкаст «Радіо Астролябія». Вітання всім. Сьогодні у нас на борту перекладач Ігор Дубінський. Пане Ігоре, вітаю вас.
ІД: Добридень.
ВМ: Ви перекладаєте з японської, і мені здається, що дилетанти завжди запитують: от як ви прийшли до японської мови, як стали перекладачем. Якось це все так дуже так клішево. А я люблю використовувати ефірний час з користю для себе. Пригадую свій досвід знайомства з Японією українською: те, як я читав твори Кобо Абе. Це був збірник видавництва «Дніпро» 1988 року в перекладі Івана Дзюба. Це була «Жінка в Пісках», це було «Чуже обличчя» і «Спалена карта». Це не була прямо японська екзотика, але відчувався певний магнетизм, певні особливі відчуття, які не виникають при читанні жодної іншої літератури. І коли я взяв до рук роман «Чорне біле», то ці відчуття повернулися. Ви вже досить давно знайомі з японською літературою, досить давно перекладаєте. Можливо, маєте свої висновки, що такого в японській літературі, що приваблює і магнетизує читача. Адже, наприклад, та ж «Спалена карта» Кобо Абе ніяк не є японоцентричною. Та власне і роман «Чорне біле» — це чудовий зразок західного письма, хоч європейського тобі, хоч американського.
Це не була прямо японська екзотика, але відчувався певний магнетизм, певні особливі відчуття, які не виникають при читанні жодної іншої літератури
ІД: Я б трохи не погодився з тим, що у романі «Чорне біле» бракує чогось такого, як ви кажете, «японоцентричного». Якраз на мою думку це роман дуже японський. Він має до того ж риси, характерні для творчості Танідзакі.
1928-й рік, коли був написаний цей роман, був дуже цікавий і визначний у житті самого Танідзакі. Можна сказати, переламний. Тоді Танідзакі писав здебільшого у стилі міського модернізму, якщо бажаєте. Це справді можна було знайти і у творчості європейських чи американських письменників. Власне кажучи, така була тенденція у японській літературі: вона багато запозичувала з європейської у період після реставрації Мейдзі, тобто наприкінці XІХ сторіччя, і потім уже в добу Тайсьо на початку XX-го. Але якраз у той рік Танідзакі переосмислював своє ставлення до творчості і красного письменства. І оцей роман «Чорне біле» в значній мірі відображає поворот, який стався в його творчості, в його свідомості.
«Чорне біле» — ніби передвісник цього навернення до «японськості» з однією тільки обмовкою: у Танідзакі за японськістю, за поверненням до коріння, до витоків ховається іронія. В Європі теж були автори які зверталися того часу до народності, до власного коріння. На жаль, деякі з них не уникли впливу держав, у яких на цій основі будувалася фашистська система. В Японії така система будувалася теж, але Танідзакі не став її апологетом. Навпаки, це іронія, яку деякі критики беруть навіть за щось на кшталт підривної діяльності. Отут в романі «Чорне біле» ми її теж бачимо. Сподіваюся, ви зі мною погодитеся.
«Чорне біле» — ніби передвісник цього навернення до «японськості» з однією тільки обмовкою: у Танідзакі за японськістю, за поверненням до коріння, до витоків ховається іронія
Отже, як на мене, це якраз дуже японський роман. Так, щось подібне є і в європейській, і в американській сучасній літературі. Можливо, треба трошки більше знати про історію, про події того часу. Про те, що письменницькі кола в тогочасній Японії, були культурною елітою. Важко було промкнутися, і думкою письменницьких кіл — це зветься японською «бундан» — письменники не легковажили, вони її дуже цінували. І отак виступити з сатирою на бундан, на ці літературні кола, — це теж вимагало певної сміливості. І, нарешті, ще один момент, про який я писав у блозі. Це те, що деякі критики теж вбачають в цьому романі: відголоски літературної полеміки Танідзакі з Акутаґавою, яка припинилася з самогубством Акутаґави, скоєним у день народження Танідзакі. Уявіть таке. З іншого боку, ці переживання Танідзакі звільнили. Він після цього змінився сам, входячи в середній вік, змінив свою творчість, в сімейних стосунках якраз були складні часи. Він став зовсім іншим письменником! Власне, з роману «Чорне біле» цей іншій письменник і починається.
ВМ: Я з великим задоволенням вислухав ваші міркування. І щодо сатири, щодо іронії і я би навіть сказав, що я побачив знущання над персонажами. Це можна, до речі, простежити і в тієї ж доби, 20-х років, творах українських авторів. Як не дивно. Якщо говорити про пізніших авторів, то я не знаю, чи був знайомий (можливо, був знайомий) з творчістю Танідзакі енциклопедист Умберто Еко. Але в його творах є такі нотки, певне підсмикування персонажу, регулярне знущання. (Але цього твору Еко точно не знав.)
Щодо поворотного моменту і полеміки, якщо це так можна назвати, з Акутаґавою, то тут згадується теж таке кліше про письменника: якщо письменник може не писати, то краще йому і не писати. Очевидно що в даному разі Дзюньїтіро Танідзакі вирішив писати. І те, що я побачив з перших фактично сторінок: головний герой «Чорне біле», письменник Мідзуно, пише роман і ототожнює себе з героєм цього роману, котрий планує вбити людину. Жертву вбивства Мідзуно списав з реального чоловіка — свого знайомого — і наприкінці роботи над романом механічно кілька разів зазначив його реальне ім’я, а потім надумав собі, що тепер через цю помилку його знайомого обов’язково вб’ють.
На вашу думку, пане Ігоре, чи не проступає тут трагічний фінал відносин Танідзакі й Акуґагави? Адже однозначно, що, коли Танідзакі й не вважав себе винуватцем смерті Акутаґави, то мав сумніви і зазнавав страждань, це точно.
Танідзакі про роман «Чорне біле» нічого не писав сам взагалі, на відміну від інших творів. Про інші свої твори він писав чимало, але цей роман він жодного разу не згадував.
ІД: Танідзакі про роман «Чорне біле» нічого не писав сам взагалі, на відміну від інших творів. Про інші свої твори він писав чимало, але цей роман він жодного разу не згадував. Це дуже цікава історія: про цей роман фактично забули. Він входив у зібрання творів Танідзакі, але критики обійшли його мовчанням, і далі про нього ніде ніхто не згадував, в наукових розвідках його не бачили. Лише кілька років тому роман переклали європейськими мовами.
Танідзакі мабуть-таки дуже тяжко переживав самогубство Акутаґави, з яким його пов’язували дружні стосунки. Вони вчилися в одному навчальному закладі, а для японця бути випускником тієї самої школи значить дуже багато. У некролозі Акутаґави він писав, що навіть не підозрював, наскільки життя важким котком проїхалося по цьому тендітному і вразливому письменнику. І не можна виключати, що сам Танідзакі своє каяття (мовляв, я ж йому казав, щоб він все сприймав все так всерйоз і тяжко) взяв потім за пораду для самого себе.
Що ж до того, чи вивів письменник сам себе в образі головного героя роману, тут усе складніше. Ви ж уже прочитали книжку, а я не хочу її переказувати, щоб не знеохочувати до читання тих, хто ще її не читав. Скажу тільки, що там ви напевно завважили багатошарову структуру. Мало того що там є «мізанабім» — роман у романі, там ще є загадковий персонаж «чоловік-тінь», який жодного разу не з’являється на сторінках. Він нібито існує тільки в уяві головного героя. І ніяк не обґрунтовано в романі те, що цей персонаж взагалі існує, хоча просто на параною героя його теж віднести не можна. Отже, не зовсім ясно, що там відбувається, у цій багатошаровій структурі. І, звісно, письменник навмисно все так заплутав. Тут, скоріше, можна сказати, що автор вивів сам себе як організатора цієї структури. Але цілком можливо, що в нього десь на другому плані теж висів чоловік-тінь. І чи не були це власні його докори сумління, хто зараз це може сказати? Сам письменник про це ніколи не писав, критики будували різні гіпотези. Власне, хто я, щоб додавати до цих гіпотез чи вигадувати щось замість письменника.
Мало того що там є «мізанабім» — роман у романі, там ще є загадковий персонаж «чоловік-тінь», який жодного разу не з’являється на сторінках
ВМ: Це, здається, перший твір, який Танідзакі написав після смерті Акутаґави?
ІД: Саме так. Хоча нині важко сказати. Він у 1928 році писав одночасно цілих три романи, і вони друкувалися з продовженнями в газетах. Цей роман був єдиний, який повністю вийшов у 1928 році, причому його друкували з продовженнями. Я перепрошую: не в газеті, а в журналі. Це був саме той часопис, в якому перед тим цілий рік була літературна полеміка з приводу сюжетності, безсюжетності і так далі. З цим, хто цікавиться, я можу відіслати до статей Акутаґави під назвою «Літературне, надто літературне» і до статей самого Танідзакі, які були потім об’єднані під назвою «Протокол балачок».
ВМ: Як запитує слідчий в романі «Чорне біле» головного героя Мідзуно: «Хто ви такий і що ви думаєте про письменство? Як розділяються письменники? І дуже просто герой пояснює, що я розділяю письменників на «об’єктивістів» і «суб’єктивістів».
Як ви думаєте, пане Ігоре, ким був сам Танідзакі — об’єктивістом чи суб’єктивістом?
ІД: Виходячи з того, що в його романах чимало автобіографічних ноток, можна таки сказати, що він схилявся до суб’єктивізму, тобто писав про себе. Тут знову ж таки треба застерегти, що це йому заважало відсторонюватися і просочувати свої твори як не сарказмом, то іронією. Власне, це дуже цікавий момент, бо в японській літературі егобелетристика була провідною течією в той час. Вона протривала довго: і після війни ще писали в такому стилі. Тобто пиши тільки про те, що відбувалося з тобою самим, бо ні про що інше ти уявлення не можеш мати принципово.
Танідзакі такі елементи, звісно, впроваджував і таким чином був тим самим суб’єктивістом. Але він від цього відійшов. В цьому романі теж сатиризує з приводу егобелетристики. Написано не від першої особи, але весь час про одного персонажа; дуже багато внутрішніх монологів цього персонажа… А все ж таки не можна сказати, що тут письменник лише про самого себе писав. Там є багато рис, ймовірно, притаманних численним письменникам його часу, яких він дуже добре знав.
Виходячи з того, що в його романах чимало автобіографічних ноток, можна таки сказати, що він схилявся до суб’єктивізму, тобто писав про себе
ВМ: Вище ви обґрунтували свій вибір перекладу роману «Чорне біле». Наскільки я розумію, ви його переклали вже років п’ять-шість тому, так?
ІД: Не зовсім так. Цей роман я почав перекладати років так 2,5 чи три тому і рік чи півтора тому закінчив.
ВМ: Але наскільки пам’ятаю і англомовна публіка відносно недавно відкрила для себе «Чорне біле». Здається, в 2018 був перший англійський переклад, і англомовна публіка дізналася взагалі щось про цей роман. Як ви вважаєте чим це зумовлено? Не могли ж пропустити видавництва такий видатний твір? Ви говорили, що це твір японський. Я ж раніше сказав, що, як на мене, він доволі таки західний. Можливо цим це обумовлюється? Що редактори, видавці подивилися, що тут замало японської екзотики.
ІД: Не думаю, що це було так. Я згадував, що цей роман практично загубився. Про нього не писали, його не помічали, аж поки не вийшла на пенсію певна американська професорка японської літератури, а вийшовши на пенсію десь відкопала цей роман і вирішила його перекласти. Взагалі з романами Танідзакі не так все просто було, як може хтось уявляє. Почали його перекладати у ранніх 50-х: це один з перших японських письменників, яких узагалі перекладали англійською мовою в Сполучених Штатах. То була цілком приватна ініціатива. Перший перекладач Танідзакі взагалі в цей час в Японії працював. І з самим Танідзакі був знайомий, і ще багато з якими письменниками.
Взагалі з романами Танідзакі не так все просто було, як може хтось уявляє. Почали його перекладати у ранніх 50-х: це один з перших японських письменників, яких узагалі перекладали англійською мовою
Але, скажімо, роман «Покручений хрест», який я кілька років тому переклав і який, сподіваюся, вийде в «Астролябії», англійською мовою не перекладали 65 років. Тобто вперше його переклали в 1993 році чи в 94. В Італії його переклали на кілька років раніше, але це теж був рік 1982, здається. Взагалі, італійці дуже багато перекладали Танідзакі, так що Умберто Еко міг читати його твори в італійському перекладі. Ну і що? Ну забули, і забули. Це не єдиний автор і не єдиний твір, який десь загубився років на 50.
Свого часу я перекладав Кендзі Міядзаву, а там так само було. Він помер дуже молодим, за життя встиг видати одну книжечку, залишив по собі величезний архів. 50 років цей архів нікого не цікавив, потім його хтось знайшов, стали друкувати — і зараз це один з найпопулярніших письменників в Японії. Так що тут великою мірою справа випадку.
ВМ: Як на мене, з перших сторінок відразу помітно, що Танідзакі пише надзвичайно кінематографічно. Мені здається, це не випадковість, не збіг, адже, я так розумію, що Дзюньїтіро Танідзакі працював в кіноіндустрії літературним консультантом. Очевидно, це наклалося і на його творчість. Власне, і в романі «Чорне біле» проскакують терміни з виробництва фільмів. Як пише видання Neri Pozza Editore, цей роман — взірець жанру «нуар».
Очевидно, що певною мірою Танідзакі є новатором, тому що як такий жанр нуар склався власне в Голівуді в 40-х и 50-х, а тут в 1928 році виходить книга Танідзаки в класичному нуаровому стилі. Звісно, що американці про це нічого не знали до 2018 року, але факт є фактом.
Можливо, і кінематографічність, і те що роман вийшов в такому от нуаровому стилі… Чи може це бути, наприклад, натхненням або певним впливом кінематографії тих років? Власне, є Фріц Ланг, який є патріархом або протонуаристом, протозасновником стиля «нуар». В 1927 році вийшов його найвідоміший фільм «Метрополіс», і я певен, що Танідзакі цей фільм бачив. Чи простежується вплив кінематографа в інших його творах?
Як на мене, з перших сторінок відразу помітно, що Танідзакі пише надзвичайно кінематографічно. Мені здається, це не випадковість, не збіг
ІД: Загалом кажучи, за творами Танідзакі поставили безліч фільмів. На деякі його романи є щось на кшталт моди. Як англійці екранізують що десять, чи там що п’ятнадцять років якійсь романи Джейн Остін, отак в Японії екранізували раз по раз романи Танідзаки.
Якщо повернутися конкретно до вашого запитання, я схильний погодитися, що роман таки кінематографічний, і що це не випадковість. Танідзакі справді, як ви слушно зауважили, цікавився кіно: він писав статті про кінематограф, він виступав не тільки консультантом, але і сценаристом. Ну і звісно, поекспериментувати з таким стилем він був не проти. Наскільки це вдалося і чи справді він бачив перші фільми в жанрі «нуар», цього сказати не можу, моїх знань бракує, бо я не досліджував це питання. Але про кінематографічність цілком згоден.
ВМ: «Чорне біле«, незважаючи на невеличкий обсяг, — надзвичайно насичений твір. В перенасиченому письмі Танідзакі в романі «Чорне біле» є тема самотності. На перших сторінках, на початку герой нібито хизується цим: це таке бунтарство або що. Але з часом ми бачимо вже певні сумніви і сум з цього приводу, якийсь жаль про те, що він тепер веде таке життя. В японській культурі або в японській літературі загалом, у Танідзакі або у його колег, чи переймаються літератори темою самотності? Як взагалі японці реагують, що це для них означає?
ІД: Для японців, наскільки я їх розумію, самотність — це найжахливіше, що може трапитися. Окрім, хіба що, якихось там стародавніх самурайських історій про те, що не можна зраджувати свого пана і таке інше. Японці — це колективісти в душі. Поза групою вони себе дуже важко уявляють. Звісно, група може бути не одна. Я вже згадував, що тісні зв’язки мають люди, які вчилися в одній школі, чи в університеті, навіть якщо вони не знали одне одного, коли там вчилися. Те саме, скажімо, люди, які працюють на одній фірмі чи, ще краще, в одному колективі.
Отже, коли японця десь в офісі хочуть покарати, його саджають за окремий письмовий стіл обличчям до вікна і не дають нічого робити. І це може людину за кілька місяців довести до самогубства. Так що самотність письменника — це дуже нетипова, дуже нехарактерна річ. Японські письменники 100 років тому гуртувалися у літературні товариства. Ці товариства, в свою чергу, збивалися докупи в якісь ширші асоціації. Люди кочували з групи в групу, не залишалися самотніми ніде й ніколи. Так що ця тема дуже актуальна, дуже різко вона вималювана, як на мене, в цьому романі. Я радий, що ви це помітили.
В перенасиченому письмі Танідзакі в романі «Чорне біле» є тема самотності. На перших сторінках, на початку герой нібито хизується цим. Але з часом ми бачимо сум з цього приводу
Наскільки це характерна прикмета літератора, наскільки це характерна прикмета людини мистецтва? Мабуть, так. Не з доброго дива вони всі там гуртувалися. Мабуть, вони розуміли що творчість — це заняття суто індивідуальне, навіть індивідуалістичне. А значить, літератор, митець приречений на самотність, і це для японця вкрай важко. Так що я згоден, цю тему я теж зауважив і не тільки в цьому романі, а і в інших творах. Якщо так пригадати його історичні романи, скажімо, «Таємниця полководця Мусасі», «Мати орудника Сіґемото», «Комишаріза» чи «Історії Сюнкін», там скрізь, скрізь є оця тема. Люди вступають в химерні, навіть збочені стосунки, шукаючи виходу з цієї самотності. Так що ця тема є не тільки в цьому романі. Цікаво, дуже цікаво…
От інші два романи, які готуються до видання, — там теж цього трошки є. Може, я забігаю вперед, але в романі «На любов і смак» заміжня жінка почувається наскільки самотньою, що хоче розірвати шлюб, але їй не вистачає сил на те, щоб щось вирішити. Є така тема, як на мене, цікава.
ВМ: Література 20-х років — це література певної епохи, література певних технологій, моди і певної музики (джаз, фокстрот). Власне, я вище назвав роман «Чорне біле» вестернізованим, або не японоцентричним. Тут зустрічаються і описи барів району Ґіндза, який славиться своїми барами і сьогодні, автомобілі, наскільки я розумію, європейського або американського виробництва, європейська — західна — мода.
Власне, і герой твору, Мідзуно, зазначає, що він, виходячи на вулицю, був вбраний у японське — зазначає , ніби мимохідь. Пізніше ми бачимо, що герой хоче вдягтися по-європейському. Але от ні фокстрота, ні джаза не згадується абсолютно в творі, як і музики як такої. Мені здається, що Танідзакі міг собі дозволити грамофон. Щодо радіо я не знаю: перша радіостанція в Токіо відкрилася в 1921 році. І я думаю, що як модний письменник Танідзакі все ж таки слухав музику. Очевидно, що ця «амузичність» була теж невипадковою, і якимось чином тему музики у своєму творі Дзюньїтіро Танідзакі просто уникнув. І не тільки західної: про японську теж нічого не говориться, хоча грамофонна індустрія на той момент випускала багато традиційної японської музики…
ІД: Справді, в цьому романі ніякої музики немає. Може, через те що обставини такі, антураж якось не схиляє до музики. Головний герой живе у кімнатці в пансіоні, там не дуже заведеш собі грамофон, бо заважатимеш сусідам. Хіба що десь у ресторані чи в барі грає якась музика, але про це ані слова. Не знаю, чим це зумовлено.
Взагалі, японська музика 20-х років цікава. Там є вже і західна музика: можна почути написані японськими композиторами танго, фокстрот, румбу. А між тим суто японські пісні ще еволюціонують від японської системи, яка відрізняється від європейської, навіть пентатонічної (її навіть записати європейськими нотами подеколи було важко). На європейський смак — якщо відсторонитися від підвищеної цікавості до Японії — слухати це важкувато. Інша річ вже повоєнна естрада, там цілком звичні для нашого вуха мелодії. Тож я не дуже закликаю слухати японську музику 20-х років, але вона є, це факт. Інший факт, що в романі її абсолютно нема.
На мою думку, ті кілька романів, які, сподіватимемося, вийдуть друком в «Астролябії», нічим не поступаються цьому першому, а може, в чомусь його і перевершують
ВМ: Роман «Чорне біле» настільки підняв для мене планку і певною мірою закріпив якусь естетику, що я от висловлював побоювання, чи мені сподобаються наступні твори Танідзакі українською. І тепер би хотілося про це дізнатися від вас: чи це той твір з якого бажано починати знайомство з Дзюньїтіро Танідзакі, чи можливо нема ніякої різниці й я дарма висловив свої побоювання.
ІД: На мою думку, ті кілька романів, які, сподіватимемося, вийдуть друком в «Астролябії», нічим не поступаються цьому першому, а може, в чомусь його і перевершують. Загалом кажучи, для мене було дивно — і досі дивно,— що Танідзакі не перекладали українською мовою. Єдине, що трохи розріджує це здивування, що перекладати загалом не дуже було кому.
Починати знайомство с Танідзакі найкраще з його есе «Славослов’я тіням». Я десь читав, зараз уже не пригадую де, що взагалі «Славослов’я тіням» — це твір, з якого варто починати знайомство з японською культурою людині, яка взагалі нічого про неї не знає. Теж-таки я сподіваюся, що це есе можна буде включити до чергового тому творів Танідзакі. Ви то знаєте, але слухачі, мабуть, не знають, що мені дуже хотілося б, щоб у «Астролябії» вийшло принаймні п’ять невеличких томиків Танідзакі. В одному буде повість «Ключ» і есе «Славослов’я тіням». А може бути щось іще, що поки не перекладено.
Я щиро сподіваюся, що і вас, пане Володимире, і решту читачів ці твори не розчарують. Танідзакі такий письменник, що, я певен, подобається не мені самому. Він в англійських перекладах, в італійських перекладах один з найпопулярніших японських письменників за всю історію. Звісно, дуже добре було б якби в українських перекладах так сталося. Не знаю, як буде: поживемо — побачимо. Я згадаю, що «Астролябія» має наполеонівські плани стосовно японської літератури. Не розкриватиму поки що таємниць, скажу лише, що в найближчі два—три роки на любителів японської літератури чекає багато цікавого. І це буде те цікаве, що ніколи українською мовою не перекладали й не видавали.
Я ще зауважу, що багато хто з читачів старшого покоління читав переклади Танідзакі російською, які ще виходили з радянських часів. Я починав перекладати у журналі «Всесвіт», де була редакційна політика: не видавати нічого, ані єдиного рядка з творів, які виходили попередньо в Москві. Тільки першодрук. І в мене сформувалася звичка, тож оці три романи Танідзакі і щось з наступного, про що я поки що не розповідаю, це все буде першодрук. Ці романи навіть не завжди можна буде прочитати англійською.
ВМ: Дякую за бесіду. З нами був перекладач Ігор Дубінський. Я з вами не прощаюся, а кажу «До зустрічі», тому що Японії українською багато не буває.
ІД: Дякую за те, що надали можливість сказати кілька слів.
