Не знаю, як вам, а мені в перекладах популярної в Японії історичної прози мовами, якими я читаю, завжди щось муляло. Скажімо, що роблять у Японії XVI сторіччя васали й генерали? Чому я мушу відволікатися на примітки, щоб не плутатися в ронінах із катанами та енґавах із сьодзями? Тяною — це тварина, рослина чи мінерал? А Хідейосі — прізвище чи ім’я?
Хочеш чогось — зроби сам. Найближчий час я присвячу японській історичній белетристиці. Отаке в мене хобі — «відкривати» японських письменників для українських читачів. Підхід визначатиму сам, на щастя, знань теорії перекладу не бракує, до того ж, в українському перекладі я цього жанру досі не бачив — рівнятися ні на кого не мушу.
Ось, наприклад, перший розділ роману «Вітер, ліс, вогонь, гора», відомого моїм одноліткам за фільмом «Корогви самураїв». Вам зустрінуться орудник і проводар, зборонець і непідначальний войовник, підзамче в місті, ступальні камені в садку, фехтмайстер і кий-меч, бранне майсте́рство; герой, який на себе каже «аз недостойний», а до іншого звертається «ваша милість».
А далі буде.
* * *
Вітер, ліс, вогонь, гора
Ясусі ІНОУЕ
Розділ 1
Ніхто не знав, де і як провів перші тридцять років життя ронін, войовник непідначальний, на ймення Тайдзен Аокі. Рік тому він з’явився на підзамчі Сумпу, резиденції Йосімото Імаґави. Подейкували, ніби служив він під орудою Ходзьо й був відставлений за ламання звичаїв, що спричинило значну шкоду, а більше нічого відомо не було.
Зборонці Імаґави його сторонилися. Бо і обличчя, і подоба Тайдзена Аокі відштовхували. Блідий, на міжбрів’ї рубець, губи завжди стиснуті. Коли йде, опускає праве плече. Власне, риси обличчя правильні, одначе крізь них прозирає бездушність.
Рубака Тайдзен був знаменитий. Не знати, в кого проходив вишкіл, але вразити одним-єдиним випадом, лютим і блискавичним, умів.
Цієї весни у фортеці проводили турнір, куди допускали й непідначальних. Отут Тайдзен і показав, на що здатний. Поконати його в двобої не вдалося нікому. Десяток вояків, певних власної майстерності, один по одному вибували по першій же атаці. Бокуто, кий-меч, гримає в груди — суперник летить горілиць. Без лікаря не обійшовся жоден, а один іще довго вихаркував кров з відбитих легень. Відтоді Аокі-ронін і вславився. Але запрошення на службу під провід вельможного Імаґави не дочекався. У майстерності його не сумнівалися, проте довіряти не довіряли, і сторонилися, як і до того.
Якось присмерком Тайдзен виходив з господи певного самурая, що жалував йому харч і дах. На ґанку до нього заговорив був слуга, але він, як завжди, не вдостоїв відповіддю. Слуга, власне, нагадав, що незабаром повернеться господар маєтку, а Тайдзен, не даючи знати, розчув чи ні, покрокував до чорного ходу, причому з його ходи було видно, що він чимось роздратований. Цілком можливо, він таки все чув, а на чорний хід саме й пішов, аби зайвий раз не навертатися на очі господареві.
Годиною пізніше Тайдзен йшов над річкою Абе — такою самою ходою. Біля ободистого закруту спустився на греблю, проминув городами кілька селянських будинків, дійшов до занехаяного монастиря обіч бамбукового гайка, піднявся на дощатий поміст при вході в один з будинків, гукнув густим голосом:
— Ти є? — і, не чекаючи на відповідь, відсунув хвіртку й увійшов.
Усередині був садок, лежали сяк-так укладені ступальні камені.
— Ти є? — ще раз гукнув Тайдзен і, бачачи, що хтось таки є, сів на ґанку.
— Хто там? — задуднів хрипкий бас.
— Тайдзен Аокі! — відказав він гоноровито. Мовчанка.
— Тайдзен Аокі! — повторив він, не зводячи очей з садка, де під промінням сонця, що останніми днями зовсім не гріло, виблискували дерева.
Тут щось брязнуло. Поруч упала золота монета, кобан. Він підняв її, почав розглядати. Карбоване плетиво, під ним імператорський герб — павлонія, всередині — два ієрогліфи, «Суруґа».
— Це що, все?! — форкнув Тайдзен глумливо і кинув зі злістю: — Канальство! Чув я, ніби ти великий стратег, усі провінції сходив, звичаї всіх князівств вивчив, навіть топографію і фортифікацію опанував!
Тоді розсміявся — неголосно, проте зневажливо й паскудно. Тайдзен розкривав рота рідко й мався за мовчуна. Але тут стримуватися не було потреби.
— Канальство! Знаю я твою стратегію! Фортеці штурмувати й табори приступом брати — наука таємна, де тобі до неї. А ще казали, ніби ти фехтмайстер школи Ґьорю. Залюбки випробую, що то за Ґьорю та наскільки ти майстерний. Чуєш, Тайдзен Аокі завше до послуг!
Усередині, як і досі, панувала мовчанка.
— Давай ще червоний! — несамовито вигукнув Тайдзен. — Ти такий самий обходисвіт, як я, а живеш у розкошах, бо ще й дурилюд! Жени монету!
Крізь шпарину на ґанок вилетів другий золотий.
— От і добре, тепер піду собі. Маєш іще десять днів, заки виведу на чисту воду!
Тайдзен підвівся. Гукнув хвальковито:
— Маю пильні справи. Увечері зустрічаюся з орудником війська великоможного Такеди з Каї, запропоную службу. Досить із мене вашого Сумпу.
Розвернувся й зробив кілька кроків.
— Стривайте! — перепинив його хрипкий голос.
— Чого тобі?
— Орудник війська Такеди, кажете? Хто саме?
— А, цікаво? Командувач, із роду Ітаґакі, а як на ім’я, мені не сказали.
Мовчанка запала знову. І знову залунав хрипкий бас:
— Гадаєте, потрапити на службу так просто?
— Звідки мені знати? Спробую — побачу, буркнув Тайдзен і зробив ще кілька кроків. Переділка відсунулася. На ґанок вичовгався навколішки чоловік. Малорослий, незвичайний і тілом, і обличчям.
— В чому річ? — обернувся Тайдзен.
— Дослухайтеся до голосу розуму. Той Ітаґакі, що орудник війська, прозивається Нобуката. Поколіннями в його фамілії були самурайські проводарі в князів Такеда. З воєначальників нинішнього князя рівний йому лише один, Тораясу Амарі. Так от, Нобуката Ітаґакі не з тих, хто бере на службу непідначальних самураїв. Але спосіб є. Ваша милість має вчинити напад на Нобукату!
— Напад? Що значить напад?!
— Те й значить. А в рішучу мить аз недостойний прийду на підмогу.
Суть сказаного Тайдзен осягнув не одразу. Непоказний господар домівки вів далі:
— Отже, зроблюся для Нобукати Ітаґакі своїм. І як попрошуся на службу під корогви князя Такеди, він не відмовить, бо найперший обов’язок — перед тим, хто тобі життя обрятував. Влаштуюся і вашій милості протегуватиму.
— Що за лицедійство! — плюнув Тайдзен і втупився в бесідника.
— Так. Але іншого способу позискати службу нема.
— Канальство!
— Не подобається — не смію затримувати.
По недовгому намислі Тайдзен повернувся на ґанок:
— Так ось яка твоя натура, зизоокий!
І справді, чоловік, який сидів виструнчившись на ґанку, косував. Годі було зрозуміти, куди він дивиться.
Тайдзен піднявся на ґанок. Чоловік сперся правою рукою на поміст і звівся на рівні. На руці бракувало середнього пальця. Стало ще краще видно, який він мізерний. Не дотягував і до п’яти сяку. Відступив у дім.
Тайдзен Аокі провів його зухвалим реготом. Той, одначе, не засміявся у відповідь. З напівтемної горниці споглядав червоні хризантеми в садку. Тільки Тайдзенові було невтямки, куди він дивиться.
— Атакувати й не порубати, — неабияка задача. Я, Тайдзен Аокі, не звичний до такого.
Чоловік усередині, як і перед тим, відповів мовчанкою.
— Скажи щось! Що ж ти мовчиш, га, Канске Ямамото? — роз’ятрився Тайдзен. Бліде обличчя в дверях сіпнулося, проте хрипкий голос залишився незворушний:
— Ранити можете. Вбивати — ні, бо тоді все намарне.
Тайдзен Аокі на дух не зносив Канске Ямамото. Познайомились вони з півроку тому, і той йому не сподобався з першого погляду. Ніби мало того, що вони не пасували один до одного вдачею, досить було зачути голос Канске, як у Тайдзена несамохіть виникало непереборне бажання знущатися, глумитися, збиткуватися, аби тільки замовк цей хрипкий бас. Тому й приходив він до Канске не стільки шапкувати про гроші, скільки прагнучи вкотре тому дозолити.
У землях Імаґави — Сурузі, Тотомі, Мійосі — непідначальний войовник Канске Ямамото був людиною відомою. Походив з Усікубо що в Мікаві, в Сумпу прийшов дев’ять років тому. За ці дев’ять років не раз пропонував свою службу орударям і зборонцям Імаґави, проте безуспішно. Про заробок не дбав, зискуючи з милості Тадатане Іохари. Подейкували, що рис і сіль Тадатане йому забезпечував, бо Канске доводився панству Іохара якимось дальнім родичем. Але при всіх чеснотах і здібностях протегувати Канске Ямамото щодо служби під орудою Імаґави ніхто зі старшини не горів бажанням.
Пліткували також, що жоден зі зборонців Імаґави не перевершував його у браннім майстерстві, котре той опанував у школі Ґьорю. Утім, у справі ніхто його не бачив, а чи воював він та чи траплялося йому когось убити чи поранити в двобої, — про це пліткарі мовчали. Не виключено, що чутки про вправність Канске з білою зброєю ширилися через його незвичайну зовнішність.
Був він на зріст невеликий, менш як три лікті, лицем темний, очима грізний, а ще кульгавий. На правій руці бракувало Канске середнього пальця. А років йому було під п’ятдесят.
Коли, на рік лічені рази, він вибирався з дому на підзамче, діти на нього оберталися, дорослі ж удавали, ніби не помічають. Сувора була його подоба й породжувала одночасно і жаль, і жах. І хоч діти оберталися на нього, бігти назирці остерігалися.
Він, як запевняли, з двадцяти років був у мандрах, обійшов геть усі провінції, у військовому мистецтві був дойда, опанував стратегію стародавню і новочасну, знався й на тому, як фортеці брати й коші штурмувати. Те, що за дев’ять років Канске так і не запросили на службу до Імаґави, як не дивно, тільки посприяло його славі. Загал уважав, що серед орудників вельможного Імаґави хтось заздрив його розуму, досвіду й хисту, тому вперто не давав Канске ходу. Останнім часом подейкували навіть, що його покровитель, Тадатане Іохара, саме й був той хтось.
Хай там як, але навідували Канске Ямамото зборонці Імаґави рідко, й вечорами стояв його дім мовчазний, мов якась приватна школа по лекціях.
Єдиний, хто не йняв жодної віри чуткам, був Тайдзен Аокі. «Канальство!» — от і все, на що заслуговував у нього Канске. Не те, щоб Тайдзен вивчив геть усе, чим здобув славу Канске Ямамото, і тому мав підстави запідозрити обман. Але нюхом чув, що довіряти тому не можна. А ще важко йому було виобразити Канске Ямамото з мечем наголо. Навіть коли Тайдзенові це вдавалося, вигляд в уяві Канске мав аж ніяк не хвацький, а вельми курйозний.
Познайомився Тайдзен із Канске з півроку тому, й одразу пройнявся до нього недовірою. Найперше, який із цього чоловічини фехтмайстер! Зійтися б з ним на мечах та й перевірити, чого вартий. Але під’юдити Канске Тайдзен так і не зміг, хоч пробував не раз. Жодного разу тому не забракло викрутки.
Тайдзен знаходив приводи навідати Канске вдома — і шпетив його та псячив усіляко. А Канске відмовчувався. Зневага й ненависть до Канске помалу ставали єдиною розрадою в тайдзеновій неприкаяності, скруті й нудах. Обізнаність Канске у стратегії та справах різних провінцій Тайдзен оцінити не міг, бо сам був профан, але підозрював, що й про це той бреше — так само, як про бранне майстерство. Хіба ж беруть фортеці чи штурмують коші, не маючи під орудою рядовиків? Сумнівно й те, щоб такий, як Канске, обійшов усі провінції. Якось Тайдзен запитав у нього щось про околиці Одавари, де сам довго жив, але Канске пустив питання повз вуха. Авжеж, бо не бував там, видима річ!
Тож коли сьогодні Канске Ямамото зненацька показав свою пронозливу натуру, Тайдзен навіть зрадів. І йшов назад берегом Абе не нога за ногу, як завжди, а пружним кроком.
Вчинити напад на Нобукату Ітаґакі, нехай навіть не по-справжньому! Де й поділася нудьга. Ах ти ж пронозо! Усіх обвів навколо пальця, тільки мене не обморочиш!
З одного боку дороги тягнувся піщаний берег Абе, з другого покатом стелилися неорані поля. «Знову рису не буде!» — майнула думка. Тайдзен спохмурнів. З рисом і справді було сутужно. З року в рік дедалі більше хлопів кидали наділи й тікали світ за очі. Працювати майже не було кому. От і в цьому місяці дощило десять днів підряд. На схід від Кіото позаливало геть усе. Тут, на Абе, ніхто поняття не мав, скільки селянських хат пішли з водою. Зникли рисові ділянки, позмивало коней і корів. А торік, у 1542, тайфун приносив зливи аж двічі — навесні й на початку осені, трохи пізніше, як у цьому році. Що не рік, то рахуба!
І справді, влаштуватися б на службу до Каї! У Каї, принаймні, мзда пристойна. Утім, хоч і неохота знатися з Канске Ямамото, та краще вже з цим відлюдьком разом служити, як невідь у які краї виряджатися.
Тільки який же він поганець! — Тайдзен Аокі аж зупинився. — Нехай би що, а все ж паскудник. Отак воно було: самого Тайдзена мали за нечестивця, він же, своєю чергою, не думав про Канске Ямамото інакше, як про паскудника. Тайдзен пригадав, як малим розчавив і розтер каменем по землі на картопляному полі зелену гусінь. І відчув, що не матиме спокою, поки не зробить подібне з цим пройдою.
Був початок серпня. Стояла ніч — безвітряна, але освіжна. Заносилося на осінь.
Резиденцію вельможного Імаґави оточували, наче прикриваючи, самурайські господи. Єдина дорога спускалася на підзамче. Удень на узвозі було людно, але коли сутеніло, він порожнів. І хіба що розбишаки з нічних банд крадькома перебігали дорогу. Крамарі обабіч узвозу тримали двері й віконниці щільно зачиненими.
Під великим залізним деревом на середині схилу ховався Тайдзен Аокі. Ось уже годину він чекав на Нобукату Ітаґакі, орудника князя Такеди. Ітагакі віддавав візит увічливості Нобуторі, якого років п’ять тому власний син Харунобу змістив з поста проводаря війська князя Такеди й відправив у заслання до земель Імаґави, й пізно ввечері мав прямувати цією дорогою до господи Хандзіро Сінономе, що прибув із земель Такеди разом із Нобутору. Саме тут Тайдзен і влаштував засідку.
З Канске Ямамото він цього дня не бачився. Але місце було умовлене: під залізним деревом на середині узвозу. Завбачивши Ітаґакі, Тайдзен мав вискочити збоку, накинутися з мечем і зарубати двох чи там трьох зборонців. Тут утрутиться Канске Ямамото. Тайдзен відіб’є пару його ударів, по чому ретирується в найближчі зарості. На цьому його місія завершується.
Тайдзен озирнувся, намагаючись щось розгледіти в пітьмі. Власне, не те, щоб у кромішній пітьмі. Крізь сіру сутінь пробивалося непевне світло. Звідкись із темряви пильно вдивлялися очі того миршавця.
Тайдзенові урвався терпець: скільки можна чаїтися отак мовчака!
— Гей, кульгавий! Канске! — гукнув він півголосом. Нашорошив вуха, та, хто б сумнівався, відповіді не почув. Роздратовано клацнув язиком і присів на долівку.
Минула друга година. Злість через сидіння в темряві закипала.
Хоч би злодій нагодився!
Хоч собака б нагодився!
Де ви ходите, ану ж-бо?
Так би всіх і порубав!
Тут згори донеслися кроки. Хтось ішов. І не один. А начебто троє.
— Агов, Мондо Саекі! — гукнув Тайдзен, зі схованки, щойно вони порівнялися з ним, перше-ліпше ім’я, що спало на думку.
Кроки замовкли, натомість залунав голос:
— Саекі тут нема! Ви помилилися, добродію.
— Не бреши! Не допоможе! Недарма я тут, прощайся з життям!
— Ніхто вам не бреше! — почав був чоловік, але Тайдзен уже вихопив меча.
Чоловіки це завважили й не забарилися відскочити.
— Стривайте! Не наражайтеся на лихо через помилку. Я Ітаґакі, орудник війська князя Такеди, — залунав уже інший голос. «Таки він», — подумав Тайдзен і гримнув:
— Не знаю я ніякого Ітаґакі, кінець тобі!
— Ах ти ж розбійнику!
Вихоплені з піхов мечі шелеснули в повітрі. Одразу два зблиснули в Тайдзена Аокі перед очима. А ззаду почувся той самий голос:
— Не вбивати, женіть геть, та й годі.
Тайдзен зрозумів: жоден із двох перед ним — не Ітаґакі. Скочив уперед і рубонув одного по плечі. Той болісно зойкнув. Тайдзен відскочив, зробив випад і проткнув ногу другому. Залунав другий зойк.
Все сталося миттєво. Без зайвих слів Тайдзен кинувся на Ітаґакі. Той відбив перший удар, другий. Тайдзен чув, як він відсапується.
— Кажу… кажу тобі, це помилка! Я Ітаґакі, княжий орудник! — спробував він спинити Тайдзена, але той мовчав. — Ну, тримайся, горлорізе!
«Як же з ним упоратися, коли рубати не можна?» — міркував Тайдзен, скорочуючи дистанцію.
Супротивник і собі зробив крок уперед. У браннім майстерстві він явно переважав двох підорудних. Тайдзен пірнув під удар, перехопив праву руку Ітаґакі й почав витискати його на узбіччя.
— Що тут таке? — зненацька на обличчя Тайдзена впав збоку промінь ліхтаря. Той тільки зараз побачив, що притис супротивника до глиняного паркану. Князів орудник виявився зовсім не такий старий, як гадав Тайдзен. Так собі, середнього віку.
— Розбій! Допоможіть! — гарячково вигукнув Ітаґакі.
— Іду!
Авжеж, то був голос Канске Ямамото. Тайдзен випустив руку супротивника й відступив. «Ну от, далі вже лицедійство!»
Меч свиснув зовсім поруч. Тайдзен охнув, зробив ще крок назад, перечепився об камінь, гримнувся горілиць. Меч запекло свиснув ще раз. І ще раз. Це було не схоже на лицедійство. На Тайдзена накотилася хвиля вбивчої люті: так він не домовлявся! Він прокотився схилом і скочив на рівні. Очі запливали кров’ю — мабуть, таки дістав по лобі. Витирати не було коли.
— Канске! — Тайдзен пірнув у зарості праворуч. За планом на цьому все мало скінчитися.
Він обернувся — меч свиснув знов. Відступив — лезо слідувало за ним.
— Ти що, сказився?! — гримнув Тайдзен.
— Ні, не сказився! — голос був жахливо спокійний. — Але тебе заб’ю.
— Ну, підходь, побачимо! —гукнув Тайдзен, але відчув: щось не так! Вирішив мене вбити? Та я його перший кінчу! Зараз кульгавий обходисвіт був Тайдзенові ненависніший удесятеро.
От тільки до цього домішувався страх — уперше в житті. Меч Канске застиг у небачено низькій позиції. Мізерний чоловічина мало не торкався ним землі. Погляд косого ока прикував Тайдзена до місця — несила було ні кинутися вперед, ані відскочити назад.
Ворог поволі підступав. А він не міг поворухнути рукою. Меч зблиснув і вп’явся в плече. У праве зап’ястя. В ногу.
— Стій! Припини! — крик Тайдзена був відчайдушний, але з тим же успіхом він міг кричати до стіни. Жодної надії на пощаду ворог не залишав.
Тайдзен відчув, як постать Канске Ямамото виростає, а власне потужне тіло меншає й робиться незугарне. Косооке. Кульгаве.
Охнув востаннє і впав, розрубаний навпіл.
