Отруйний гриб
1
Такедзо був високий на зріст — десь метр сімдесят. Бігав, мов той кінь. І литки, і стегна мав довгі. Губи червоні, а густі брови розрослися від перенісся ледь не до скронь.
«Нівроку, дитя врожайного року», — жартували односельці з Міямото, що в провінції Мімасака. Так казали на дітей, які мали великі риси обличчя та довгі руки й ноги.
Матахаті теж був із таких, трохи менший на зріст, зате кряжистий. Широкі плечі й груди нависають над ребрами. Кругловидий. Має звичку робити великі очі, коли говорить. Особливо, коли каже щось таке:
— Слухай, Такедзо, чого це наша вдовиця щовечора обличчя вибілює та вбирається, мов на свято?
Молодість бере своє. Поки міцне тіло Такедзо потроху гоїло стріляну рану, Матахаті несила було всидіти в темній і вогкій дров’яній коморі, де він почувався наче цвіркун у клітці.
Йому куди більше подобалося сидіти біля печі з Акемі та її матір’ю Око́, співати їм пісень, підслуханих у мандрівних співаків, розважати жінок небилицями й самому сміятися разом з ними. І зовсім скоро Матахаті став там як удома, зате в коморі рідким гостем. Навіть ночувати перестав. Часом з’являвся напідпитку й чіплявся до друга:
— Такедзо, ходімо зі мною!
Спершу Такедзо намагався його остудити:
— Що за дурня? Забув, що ми втікачі й маємо ховатися? — Або просто відмагався:
— Іди сам, я саке не люблю, — та врешті здався:
— Ходімо, може й правда нема чого боятися.
Він вийшов надвір, уперше за останні три тижні глянув у блакитне небо над головою, потягнувся й позіхнув. Тоді сказав:
— Мата-яне, чи не пора нам додому? Засиділися в гостях!
— Я й сам подумав, що пора. А потім вирішив, що краще ховатися до снігу, бо зараз забагато застав — що на тракті Ісе, що дорогою до столиці. Наші вдова з дочкою так само радять.
— Так ховатися, як ти, біля печі та з випивкою, і справді можна скільки завгодно.
— А ти знаєш, що було, коли цими днями наскочили самураї Токуґави? Вони ж бо й досі нишпорять околицями, шукаючи пана Утіду. Я вийшов привітатися! Про мене, так безпечніше, ніж чаїтися в дров’яній коморі й тремтіти, як чуєш надворі чужі кроки.
— Авжеж, мабуть ти правий.
Такедзо визнав другову рацію і теж перебрався з комори в дім. Вдову це очевидно втішило. Та вона й сама сказала, що так у домі веселіше. А тоді, зовсім забувши про можливі неприємності, додала:
— Хлопці, якби хтось із вас узяв за себе Акемі, то залишайтеся хоч назавжди, — і дуже здивувалася, коли обоє невинні юнаки страшенно знітилися.
2
За садибою схили до самого вершка гори поросли соснами. Акемі з кошиком через руку поворушила паличкою між корінням і, побачивши купку опеньків, весело гукнула:
— Знайшла! Знайшла! Братіку, ходи сюди!
Такедзо, теж із кошиком, що трохи відстав, поспішив до неї.
— Ось іще!
Осіннє сонце пробивалося крізь глицю на верхівках і грало зайчиками на двох постатях.
— Ну, хто більше набрав?
— Звісно, я!
Акемі запустила руку в кошик Такедзо.
— Набрав, авжеж! А я зараз повикидаю! Бо це мухомори, оце фальшиві сироїжки, ось ці теж отруйні, — і переможно засміялася:
— Ось, тепер у мене більше!
— Гаразд, ходімо вже, бо сонце сідає.
— Ходімо, але все’дно я виграла! — гордовито поставила крапку Акемі й вистрибом, мов пташка, рушила стежкою вниз, аж раптом застигла на місці та обернулася до Такедзо.
Навскіс між соснами йшов сяжнистим кроком якийсь чолов’яга. Він і собі поглянув у їхній бік. Густі брови й товсті вивернуті губи справляли враження войовничості й дикості. Довершували його хутряна одіж, меч за пасом і кольчуга.
— Та це ж панночка Акемі! Моє шанування! — Чолов’яга підійшов упритул і вишкірив жовті зуби в посмішці. Дівчинка, замість усміхнутися у відповідь, поблідла зі страху.
— Що, мати вдома?
— Вдома.
— Ну то кланяйся їй від мене! Кажуть, вона заробила трохи, то я зазирну днями за своєю часткою. Певно, думала, я не дізнаюся?.. Еге ж, думала! А гендлярі мені й шепнули. Та ти, либонь, і сама щоночі нишпорила в Секіґахарі!
— Ні!
— Скажи матері ось що: на моїй землі жодних коників! Дивись, не забудь!
Він кинув свинцевий погляд і рушив униз, до боліт, ступаючи важко, ніби ноги ледве несли громіздке тіло.
— Це хто такий? — співчутливо спитав Такедзо, провівши чолов’ягу поглядом.
Губи Акемі ще тремтіли.
— Цудзікадзе з Фуви, — ледве чутно відказала вона.
— Самурай, чи як?
— Самурай.
— А чого ти так перелякалася?.. Я нікому не скажу. Що, навіть мені не можна знати?
Акемі вагалася. І раптом кинулася Такедзо на груди:
— Ти точно нікому не скажеш?
— Точно!
— Знаєш, що я робила вночі в Секіґахарі?
— Ні, звідки ж…
— Оббирала мертвяків!
— Га?!
— Так! Після бою в мертвих войовників повно і зброї, і шпильок для волосся, і оздобних шабатурок із пахощами. А за це дають непогані гроші. Боюся — страх, але на прожиток треба якось заробляти. Інакше мати лаятиме!
3
Сонце стояло ще високо.
Такедзо сів і поляскав по траві, запрошуючи Акемі присісти поруч. Далеко внизу, ближче до боліт, між соснами прозирав їхній будинок.
— То це неправда, що ви ріжете полин і робите моксу?
— Авжеж. Матуся звикла жити на широку ногу. Ніякої мокси на таке не вистачить.
— Он воно як…
— Так, доки батько був живий, ми мали найбільший будинок на всі сім містечок біля підніжжя Ібукі, навіть із прислугою.
— А він хто був? Купець?
— Здобичник він був, — в очах Акемі спалахнула гордість. — От тільки вбили його. Цей самий Темма Цудзікадзе й убив. Принаймні, всі так кажуть.
— Що? Він твого батька вбив?
Акемі мовчки кивнула, сама не здаючи собі справи, що з очей потекли сльози. Отакі дорослі розмови вела ця дрібна як на свої п’ятнадцять дівчинка. Такедзо не надто подобалася її надмірна безпосередність і рвучкість, але зараз сльози, що крапали з-під довгих, наче наклеєних вій, викликали щире бажання міцно притулити Акемі до себе.
Стримало розуміння, що вихована вона не як інші панночки. Батько розбійничав — а вона має це за найкращу в світі роботу! Вона холоднокровно мародерствує задля прожитку — а рідна мати вчить, що так і треба.
Та й узагалі, коли так довго триває безлад, куди податися людині, незвичний до праці й не дуже беручкій? Тільки й залишається, що в здобичники! Це вже сприймають як належне. Коли війна, проводарі такими не гребують: виряджають щось підпалити, розпустити панічні плітки чи викрасти коней. А як війна закінчується, і на такий заробок надії нема, доводиться робити що завгодно: оббирати мертвих, грабувати втікачів, шукати полеглих орудників і привозити їхні відрубані голови переможцям. І так півроку чи рік, опускаючись помалу.
Добропорядні землероби й лісоруби — і ті не проти поживитися чимось, коли війна закінчується, хоч і розуміють, що пожива та неправедна. Бо коли поруч ідуть бої, не заробиш тим, чим завжди.
А ті, хто заробляв лише розбоєм і мародерством, боронили як могли свої ділянки. Серед них панував залізний закон: не давати спуску нікому, хто на ці ділянки зазіхав. Порушників жорстоко карали на місці.
— Що ж робити? — в голосі Акемі бринів страх. — Цудзікадзе неодмінно пришле своїх посіпак. А тоді…
— А тоді я їх привітаю, як годиться. Не бійся!
Доки вони спустилися з гори, вже посутеніло. Над брунатними китицями комишів стелився димок із комина: в будинку грілася вода для лазні. Вдова Око, прихорошена, як щовечора, стояла біля чорного ходу. Побачивши, що Акемі й Такедзо йдуть мало не обійнявшись, вона гукнула як ніколи різко:
— Акемі, що ти собі думаєш! Хіба ж годиться так пізно десь ходити?
Такедзо пустив це повз вуха, але дівчинку, схоже, поганий гумор матері вразив. Вона здригнулася, відскочила від Такедзо, зашарілася і побігла в дім.
4
Наступного дня Акемі ошелешила матір розповіддю про зустріч із Теммою Цудзікадзе.
— Що ж ти мені одразу не сказала? — розгнівалася Око.
І заходилася нишпорити по полицях, по шухлядах, збігала в комору.
— Матахаті, Такедзо, допомагайте! Треба все заховати на горище.
— Іду-йду!
Матахаті виліз на дах, перебрався на горище. Такедзо, ставши на ослінчика, приймав речі від Око, підіймав, просовував крізь розсунуті стельові дошки.
Якби не вчорашня розповідь Акемі, він перелякався б побаченого не на жарт. Скільки ж тут усього було! Певно, збирали довгенько. Кинджали, наконечники галябард, кольчужні наруччя. Дріб’язок — окрайки для отворів на шоломах, кишенькові ковчеги, чітки, держална до прапорців. Велике сідло, оздоблене перламутром, золотом і сріблом.
— Ну що, все? — висунувся згори Матахаті.
— Ось, останнє!
— Око тицьнула довгий кий-меч із чорного дуба. Такедзо раптом відчув, що не здатен випустити його з рук — такий він був важкий, міцний, вишукано-вигнутий — і такий похватний.
— Тітонько, можна я його візьму? — не втримався хлопець.
— Що, подобається?
— Еге ж…
…Око не сказала «Можна», та на щоках у неї з’явилися ямочки, й вона кивнула, розуміючи почуття Такедзо.
В Матахаті, що саме зліз із горища, на обличчі намалювалася відверта заздрість.
— Ти бач, як надувся! — засміялася Око і вручила йому оздоблений агатами шкіряний гаман, але Матахаті, схоже, не надто зрадів подарунку.
Кожного вечора вдова, як, певно, звикла за життя чоловіка, приймала ванну, підфарбовувала обличчя і приступала до чаркування. Учила тому самому й дочку, бо жінка має виглядати рафінованою і завжди юною.
— Хлопці, ходіть до нас!
Матахаті й Такедзо вмостилися біля печі. На відміну від охочого до випивки друга, Такедзо спробував відмовитися від чарки.
— Який же з тебе чоловік, як ти не п’єш! Сідай ближче, я тебе навчу, — Око потягла хлопця до себе за руку.
Матахаті насупився: йому це не сподобалося. Уваги Око це не минуло. Тим не менше, вона поклала долоню на стегно Такедзо й замурчала тонким, але не без приємності, голосом якусь модну пісеньку.
— Ось, виспівала, що в мене на серці. Ти ж розумієш, правда, Такедзо?
Отак вона бентежила одного хлопця, і викликала заздрощі в другого. Око ніскільки не обходило, що дочка невдоволено відвернулася.
Матахаті не витримав і буркнув сердито:
— Такедзо, як гадаєш, чи не час нам збиратися?
— Це ж куди? — поцікавилася Око.
— Додому, в Мімасаку, в Міямото. У мене там і мати, й наречена.
— Ну що ж, щиро перепрошую, що переховувала паничів задовго! До близьких людей треба йти і не чекати, доки друг одужає.
5
Він торкнувся руків’я долонею, міцно стиснув і відчув нескінченну насолоду від гармонії довжини й вигину клинка. Такедзо не розлучався з отриманим від Око києм-мечем з чорного дуба.
Ось і зараз ліг спати, притиснувши його до себе. Через холод дерев’яного клинка кров починала бурхати, як у давні часи, коли він був малий, а батько, Мунісай, гартував його дух жорстокими зимовими тренуваннями.
Батько був суворий і відчужений. Матір пішла від них, коли Такедзо був ще зовсім малий, проте згадував він її з ніжністю; батько ж не викликав жодних прихильних почуттів — лише острах і ніяковість.
У дев’ять років хлопець утік з дому. Він мріяв, як дійде до провінції Харіма, де жила мати, й почує знову її лагідний голос: «Який же ти став великий!» От тільки на той час мати, що з не знаних йому причин розлучилася з батьком, вже знайшла собі іншого чоловіка, самурая з Сайо, і недавно народила йому другу дитину. Тож усе, що Такедзо від неї почув, — (двоеточие вместо тире?) «Повертайся до батька». Хоч і ясно пам’ятав міцні обійми, сльози та безлюдний ліс біля якогось храму.
Від батька над’їхав посланець, припнув дев’ятирічного хлопчака до неосідланого коня й відвіз із Харіми назад — у село Міямото, що на околиці містечка Йосіно в провінції Мімасака. Гнів батька був страшний.
— Ну, поганцю, начувайся! — гримнув він і відшмагав до нестями. Як пекло тоді на душі, Такедзо теж пам’ятав цілком ясно.
— Спробуєш іще раз утекти до матері — ти мені більше не син!
Невдовзі по тому Такедзо почув, що мати померла від якоїсь хвороби, й із забитого малого зненацька перетворився на нестримного бешкетника. Навіть Мунісай не знайшов, як цьому зарадити: коли замахнувся на сина держалном від списа, той і собі ухопив палицю й кинувся на батька. У селі його боялися всі, окрім хіба що Матахаті, теж сина непідорудного сільського самурая.
Років у тринадцять він вимахав уже з дорослого. Якось у село заявився такий собі Кіхей Аріма, навчитель бойових мистецтв, і повісив писане золотом оголошення, яким усі охочі викликалися на двобій. На майдані вигородили місце. Там зайда й поліг: Такедзо забив його до смерті, а односельці заспівали на честь переможця:
— Моцар нівроку, Такедзо з урожайного року!
Сила росла, а з нею разом і буйний норов. І вже інших буянів урезонювали тим, що ніби напустять на них Такедзо. Ним лякали, його не любили, а він і собі не живив ні до кого теплих почуттів. Хоч який зимний та суворий був його батько, але по його смерті хлопець остаточно вилюднів. Якби не Оґін, старша сестра, учинив би, певно, таке, за що його вигнали б геть із села. Її докори й сльози — єдине, що його стримувало.
Вилазка до війська, на яку він підбив і Матахаті, була першим, не дуже помітним знаком виправлення. Пустили паростки думки про те, як стати людиною. Тепер же Такедзо знову втратив розуміння, як жити далі. Попереду нічого не світило. Хоча, якби не затяжна війна, що потребувала лютощів, був би він звичайний, чи пак надзвичайний, шалапут.
Зараз він спить, спокійно дихаючи, немов його ні краплі не хвилює, що буде завтра. Певно, бачить уві сні рідне село. І тільки притискає до себе кий-меч.
— Такедзо! Гей, Такедзо!
При узголів’ї сидить Око, прикриваючи рукою і без того слабенький вогник каганця.
— Гляньте-но на цього сонька!
По вустах Такедзо черкнув жіночий палець.
6
— Фух! — загасила Око каганець. Лягла поруч із Такедзо, притулилася, вигинаючись, наче кішка. У мороці біліли нічне кімоно, надміру визивне, як на її вік, і обличчя, тишу порушували лише краплі роси, що падали з підвіконня.
— Він що, не тямить, для чого я тут?
Дві події сталися одночасно: вдова потягла з рук Такедзо кий-меч, Такедзо підскочив, мов підкинутий з вигуком:
— Злодій!
Око зарепетувала від болю, бо впала грудьми на каганець, забила плече, до того ж, їй викрутили руку.
— Що? Тітонько, це ви? — Такедзо відпустив руку. — А я подумав, злодій…
— Що ж ти так хапаєш, боляче!
— Даруйте, я не знав!
— Гаразд уже, не вибачайся. Такедзо…
— Га? Що… Що ви робите?
— Цить! Не галасуй, дурненький! Ніби не знаєш, як я до тебе ставлюся.
— Знаю, авжеж. Навіки зобов’язаний за вашу ласку!
— Хіба я кажу про зобов’язання? У мене ж-бо справжні почуття, міцні, глибокі, щирі!
— Стривайте, тітонько, я світло запалю.
— Нащо воно тобі, капосний!
— Ой! Тітонько, та що ж це таке? — Такедзо раптом пробили такі дрижаки, що він мало зубами не зацокотів. З жодними ворогами йому не було так страшно, як зараз. Навіть коли він лежав горілиць на полі бою в Секіґахарі, а над ним неслися незліченні бойові коні, він так не тремтів. Він забився в куток, зіщулився: — Тітонько, будь ласка, йдіть до себе! Бо я Матахаті покличу!
Око не зрушила з місця і тільки важко дихала й гнівно блискала очима в напівтемряві.
— Такедзо, не можеш же ти не розуміти, що я до тебе відчуваю!.. Ти просто мене принижуєш!
— Принижую?
— Авжеж!
Обоє роззлостилися і в гарячці зовсім не завважили, що в двері чорного ходу досить давно хтось стукає. Тут залунав грубий голос:
— Агов! Відчинять мені, чи як?
Крізь шпарину між розсувними переділками-фусума просочилося світло від свічки. Акемі, здавалося, щойно прокинулася. З іншої кімнати почувся голос Матахаті: «Що там таке?» — а тоді його кроки.
— Мамо! — загукала з іншого кінця коридору Акемі.
Око не зрозуміла, що відбувається, але мерщій пірнула до себе в кімнату. Нічний гість відсунув двері і ввалився досередини, не дочекавшись запрошення. За ним до кухні втовпилися ще п’ятеро чи шестеро здорованів.
— Це ж я, Цудзікадзе! Запали, нарешті, якесь світло! — гримнув один.
