Загублений гребінь
1
Зайди розійшлися по кімнатах сонного дому — як були, не роззуваючись, занишпорили по шафах, шухлядах, під помостом. Темма Цудзікадзе всівся біля грані в підлозі й спостерігав, як підручні обшукують дім.
— Скільки можна воловодитися! Є щось?
— Нічого!
— Точно нічого?
— Нічогісінько!
— Ти ба… Ну що ж, мабуть, і справді нічого. Досить, хлопці.
Око́ сиділа в сусідній кімнаті, безнадійно відвернувшись, мовляв, «робіть, що хочете».
— Око!
— Чого тобі?
— Налий хоч випити!
— Сам бери й наливай.
— Ти що, не рада? Хіба ж так приймають гостей?
— А хіба гості так поводяться?
— Не сердься, бо сама винна! Немає диму без вогню. Не дарма ж пліткують, що вдова, яка моксою торгує, з малою разом назбирали добра з мертвяків.
— Та невже? А чим доведеш?
— Якби було чим, хіба б я попереджав Акемі, що прийду? Чи ти закони здобичників забула? Але нехай, цього разу тобі вибачу, обмежуся обшуком. Пам’ятай моє милосердя!
— Милосердя? Та хто ти є, дурню!
— Добре-добре, підійди, налий чарочку, га, Око?
Око не відповіла.
— Була б ти не така вперта, я б уже потурбувався, щоб ти не жила в злиднях. Подумай, поки є час!
— Така ласкава пропозиція, аж страшно, вся тремчу!
— Не подобається?
— А ти, часом, не знаєш, хто мого чоловіка вбив?
— Хочеш помститися? То я до твоїх послуг, зроблю, що зможу.
— Не прикидайся дурнем!
— Ти про що?
— Про плітки. Ніби чоловіка порішив такий собі Темма Цудзікадзе! Хоч я і вдова здобичника, але до такого, щоб зв’язатися з ворогом, не опущуся!
— Таке вже скажеш! — Темма зухвало реготнув і вихилив чайну чашку саке. — Про мене, краще для вас обох не патякати такого!
— Ось поставлю Акемі на ноги, тоді начувайся!
Темма затрусився від реготу. Допив решту саке з пляшки і скомандував одному з посіпак, що стояв у куті, тримаючи на плечі спис:
— Ану, простукай стельові дошки!
Той повернув списа вістрям донизу й пішов кімнатами, стукаючи в стелю. Одна з дощок піддалася, і з горища посипалася всяка всячина.
— Ти диви! — Темма незграбно підвівся. — Що ж, закон здобичників відомий. Вивести її та скарати, іншим на науку!
2
Певні, що з жінкою впоратися буде неважко, посіпаки ступили вперед, але чомусь застигли, не наважуючись простягнути руку до Око, що стояла виструнчившись навпроти дверей.
— Та що це з вами? Тягніть її надвір! — сердито вигукнув із кухні Темма. Проте його підорудні так і стояли посеред кімнати і лише перезиралися.
Темма клацнув язиком і сам пішов глянути, в чому річ, і показати приклад. Але теж прикипів до місця, ледь переступив поріг. Бо обіч Око стояли двоє дужих парубків. Такедзо опустив майже до підлоги дубовий кий-меч, готовий перебити ноги тому, хто сунеться. Матахаті, спершись на стінку, поводив у повітрі справжнім мечем за півметра від ший розбійників. Акемі видно не було. Схоже, вона завбачливо сховалася в стінну шафу, щоб не зачепили. Поки Темма частувався саке біля грані, кімната перетворилася на бастіон. Навіть Око тримала галябарду, причому спокійно і звично.
— Ти диви… — протягнув Темма, — кого я бачу! Це ж ти був з Акемі в лісі! А другий хто?
Ані Такедзо, ані Матахаті не вдостоїли його відповіддю, всім виглядом показуючи, що говоритиме зброя. У повітрі пахло бійкою.
— В цьому домі не має бути чоловіків! Гей ви, тут вам не криївка для втікачів з Секіґахари. Не робіть дурниць, не шукайте лиха на свою голову… Я Темма Цудзікадзе з Фуви! Мене тут кожен собака знає. А ви, волоцюги, лізете на рожен, то я вам зараз покажу… Ану, хлопці!
— Темма обернувся і махнув рукою, щоб дали місце.
Один з чоловіків, відступаючи, в’їхав ногою в грань у підлозі і зойкнув. Жар і рештки дрів підлетіли аж під стелю, бухнув дим. Темма, що так і стояв у дверях, вилаявся і скочив уперед.
— Ось тобі! — Матахаті рубонув мечем з обох рук згори вниз, але Темма виявився швидший і зі дзвоном відбив удар окутими залізом піхвами.
Око відійшла в куток, Такедзо ступив на її місце, відвів кий-меч убік і пірнув уперед, цілячись по ногах. Кий-меч свиснув у темряві кімнати, але досвідчений супротивник стрибнув уперед, Груди він мав тверді, наче камінь, а хватку ведмежу. Таких силачів Такедзо не бачив зроду. Темма схопив його за горлянку і вдарив об стінку, тоді вдруге, втретє, ледь не розбивши голову, але хлопець, зібравши всі сили, відкинув здорованя від себе так, що той мелькнув п’ятами в повітрі й урізався в стіну, аж будинок задвигтів.
3
«Від мене не втечеш, не мечем, так зубами порву! Бо як ні, то буде мені лихо».
Такедзо змалку був такий затятий. Певно, мав він у крові щось від незламних стародавніх японців, тільки замість одухотворення мав якусь вроджену дикість, а культурою був не відшліфований і знаннями не обтяжений. Ймовірно, за це не любив його навіть рідний батько, Мунісай. І, бажаючи виправити, карав по-самурайському, але тільки лише того досяг, що, як кажуть, у левеняти прорізалися ікла. Односельці вважали, що хлопець росте, немов бур’ян у полі, мали за розбишаку й на дух не зносили. Він же, особливо як убрався в силу, віддячував байдужністю до інших, нудився рідною глушиною, хоч і почувався там господарем, мріяв про великі справи й, урешті, вирядився до Секіґахари.
Де, власне, вперше запізнався з тим, що таке громада. Дійсність не залишила від мрій каменя на камені. Утім, хоч він сидів без грошей, розумів, що перший самостійний вчинок скінчився невдало, і що робити далі, уявлення не мав, ніяких сантиментів із цього приводу не відчував.
А зараз йому несподівано поталанило: він зустрів ватажка здобичників Темму Цудзікадзе. Чи ж не з таким ворогом він замірявся схопитися в Секіґахарі!
— Стій, боягузе! Стій, кажу! — волав Такедзо і мчав стрілою через темне поле. Темма нісся попереду, випереджаючи на десять кроків.
Волосся Такедзо розлетілося, у вухах свистів вітер, його охопила нестерпна втіха, що з кожним кроком оберталася на звірячий захват.
— Ось тобі! — він налетів на Темму ззаду, з-під чорного кия-меча бризнула кров, залунав жахливий зойк. Масивне тіло Темми Цудзікадзе полетіло шкереберть. Череп розколовся, очі викотилися. Другий, третій удар, і під мечем блиснули розтрощені ребра.
Такедзо обтер лоба рукавом.
— Ну як, отамане? — гордо проказав він і попрямував назад, наче нічого не сталося. Але розумів, що якби ворог був сильніший, на його місці лежав би він сам.
— Такедзо, ти? — почувся здалеку голос Матахаті.
— Авжеж, — якомога байдужіше відгукнувся Такедзо.
— Як тут у вас?
Матахаті надбіг і повідомив:
— Одного зарубав. А ти?
— І я…
Матахаті гордовито виструнчився і продемонстрував другові меч, закривавлений по саме руків’я:
— Решта розбіглися. Нікуди вони не годяться, ці здобичники, — у голосі Матахаті бриніла гордість.
Геть забризкані кров’ю вояки всміхалися, наче діти. Перекидаючись незначущими словами, хлопці пішли на світло з будинку, тримаючи на відльоті закривавлені мечі, дерев’яний і сталевий.
4
Кінь устромив голову у вікно, роззирнувся і гучно форкнув, розбудивши обох хлопців.
— Геть! — Такедзо ляснув коня по морді обома руками.
Матахаті простягнув угору руки, наче хотів пробити кулаками стелю:
— А-ах, оце я виспався!
— Бач, сонце вже високо.
— А я подумав, уже вечір.
— Та ні!
Сон прогнав із пам’яті все, що сталося вчора. Для них існували лише сьогодні й завтра. Такедзо вискочив надвір і побіг умиватися. Скинув кімоно й заходився хлюпати чистою прохолодною водою на тіло, на обличчя. Тоді вдихнув на повні груди, немов п’ючи разом із повітрям сонячне сяйво.
Матахаті, натомість, почвалав як був, заспаний, у кімнату, де біля грані вже сиділи Око й Акемі, і перебільшено весело гукнув:
— Доброго вам раночку! Щось ви, тітонько, зажурилися.
— Хіба?..
— Атож. А, здавалося б, нема чого: Темму Цудзікадзе, що чоловіка вашого вбив, ми зарубали, посіпак його розігнали.
Здивування Матахаті легко було зрозуміти. Він сподівався, що вдова та її дочка зрадіють, дізнавшись, що Темми більше нема. І справді, Акемі аж у долоні заплескала вчора. А от Око, навпаки, була збентежена. А сьогодні, як завважив Матахаті, взагалі місця собі не знаходила.
— То як? У чому річ, тітонько?
Матахаті вмостився біля грані, взявши з рук Акемі чашку міцного чаю. Око стримано посміхнулася, наче заздрячи міцним нервам юнаків, не знайомих із незгодами світу.
— У тому, Матахаті, що в Темми тих посіпак більше сотні.
— А, ясно. Боїтеся, що вони мститимуться. Хай тільки спробують, ми з Такедзо…
— Де там… — махнула рукою Око.
Матахаті розпростав плечі:
— Що значить «де там»? Це ж хробаки, байдуже, скільки їх. Ви що, тітонько, за слабаків нас маєте?
— Ні, не маю. Але, про мене, ви обоє ще зовсім діти. А в Темми залишився молодший брат, Кохей Цудзікадзе. От із ним ви й удвох не впораєтеся.
Матахаті засмутився. Але, слухаючи вдову далі, зрозумів, що, можливо, так і є. Кохей Цудзікадзе був отаманом великої ватаги, що діяла в околицях річки Ясу в провінції Кісо, добре знався і на військовій справі, і на ремеслі раппа, шпигунів і таємних убивць. З тих, кого він обіцяв убити, жоден не помер своєю смертю. Так, у відкритому бою відбитися від ворога можна. А що робити, коли такий добірний зарізяка підкрадеться, коли спиш?
— Так, це моє слабке місце — люблю поспати…
Матахаті задумливо потер підборіддя. Тим часом Око вже вирішила: нічого не вдієш, доведеться покинути дім і помандрувати в якісь інші землі. Й запитала, що збираються робити хлопці.
— Не знаю, з Такедзо порадитися треба… Куди він подівся, до речі?
Надворі Такедзо не було. Матахаті подивився з-під руки й угледів, що той їде верхи без сідла й уже встиг заїхати аж до підніжжя Ібукі.
— От хто безтурботний! — промимрив Матахаті, приклав руки до рота й загукав:
— Гей! Вертайся!
5
Хлопці лежали долілиць на всохлій траві. Немає кращого, як друзі: радитися з другом можна навіть лежачи.
— Як гадаєш, нам таки час додому?
— Еге ж. Скільки ж можна сидіти біля жінок!
— Твоя правда.
— Та й узагалі, не люблю я жінок! — буркнув Такедзо.
— Хай буде так. Тоді додому! — Матахаті перевернувся на спину, глянув у небо й сказав:
— А знаєш, досить було вирішити, що йдемо додому, як мені страшенно закортіло побачити Оцу!
Він подригав ногами.
— Холера, он та хмара достеменно Оцу, коли щойно вимила волосся! — і тицьнув пальцем угору.
Такедзо не вдостоїв хмару поглядом, натомість втупився в крижі коня, на якому щойно їздив. Як серед людей найкращу вдачу мають ті, хто не зазнав неволі, так і серед коней найкращі ті, що бігають собі степами, приходять, коли потрібні, а коли ні, то йдуть собі пастися й нічого їм не треба.
— Хлопці, снідати! — покликала Акемі з дому.
— О, їсти дають! — обоє зірвалися на рівні ноги.
— Ану, Матахаті, хто перший?
— Звісно, я!
Акемі плескала в долоні, підбадьорюючи хлопців, що мчали, вибиваючи з трави порох.
Але по сніданку, почувши, що друзі вирішили піти додому, дівчинка посмутнішала. Адже з ними так весело жилося, вона так сподівалася, що це триватиме довго!
— Дурненька! — скартала її мати, — було б через що журитися!
Настав вечір. Око, як завжди, присіла біла грані й ретельно пудрилася, водночас спостерігаючи в люстро за Такедзо. А той раптом пригадав її палкий шепіт при узголів’ї, гірко-солодкий аромат волосся — і мерщій відвів очі.
Там Матахаті саме взяв з полички глечик із саке, і по-хазяйськи почав наповнювати пляшечку для підігріву. Сьогодні був привід добряче випити: адже це останній їхній вечір разом. Око причепурювалася особливо старанно.
— Вип’ємо геть усе! До самісінького денця!..
Третій глечик спорожнів. Око притулилася до Матахаті й почала загравати з ним так, що Такедзо несила було дивитися.
— Ой… Я вже й на ногах не тримаюся!
Матахаті підставив плече й повів жінку до спальні.
— А ти, Такедзо, спатимеш сам! — кинула вона ущипливо наостанок. — Ти ж так більше любиш!
Так і сталося: Такедзо влігся, де сидів. Він добряче сп’янів, та й ніч уже була пізня. А коли прокинувся, сонце вже стояло високо. І одразу зрозумів, що в домі нікого нема.
— Агов?
Речей, що їх Акемі з матір’ю зібрали напередодні, не було. Вбрання і взуття зникли. Мало того, що жінок не було, Матахаті теж пропав.
— Матахаті! Гей!
Надворі нікого. В дров’яній коморі теж. Тільки біля криниці валявся червоний гребінь, який Око звичайно встромляла у волосся.
— Матахаті… От негідник!
Такедзо понюхав гребінь. Запах нагадав позавчорашню страшну звабу. А Матахаті, значить, на це клюнув! У грудях закипав гнів.
— Йолоп! А як же Оцу?
Він жбурнув гребінь під ноги. Спересердя на очі навернулися сльози — не за себе, за Оцу, що чекала вдома.
У відчаї він усівся в кухні. Сидів не знати скільки, аж раптом під одвірком з’явилася морда вчорашнього коня. Не дочекавшись, поки Такедзо, як завжди, почухає його під шиєю, кінь протиснувся всередину й почав злизувати рис, що набухав у раковині.
Ілюстрація: манґа «Обходисвіт», Такехіко Іноуе
