Ясусі Іноуе, чия річниця народження 6 травня, — японський прозаїк, поет і есеїст, найбільш відомий історичними творами. В повоєнну японську літературу, де домінували егобелетристика та твори емоцій і переживань, він повернув епічні традиції роману «моноґатарі», що вплинуло на весь подальший розвиток літератури. При тому однією з провідних тем романів Іноуе залишилась самотність, часто спричинена почуттям неповноцінності та непостійністю.
Гідний приклад — його перший історичний роман «Вітер, ліс, вогонь, гора», який невдовзі вийде українською з чудовими ілюстраціями. Він насичений іменами князів і воєначальників, географічними та історичними подробицями. При цьому головних героїв усього три, всі чудово відомі японцям історичні персонажі. Кожен з них по-своєму самотній.
Хто ж вони, ці люди? Почнімо зі стислої історичної довідки.
Доба Усобиць (XVI сторіччя) була найбільш бурхливим і тяжким часом в історії японського середньовіччя. Воєводи та провінційні землевласники перетворилися на князів, які ухвалювали закони, карбували гроші, формували армії та вели самостійну політику. Наймогутніші, як-от Сінґен Такеда, герой роману «Вітер, ліс, вогонь, гора», брали під свою руку цілі регіони.
У романі ми бачимо його становлення як воєначальника і державного діяча. Фактично, це час переходу від планів розширення території до мрій про підкорення всієї країни та найвищу владу в державі. Найпершою ціллю Такеди стала сусідня провінція Сінано: на її землях розташувалися численні князівства, тобто провінцію можна було брати під контроль поступово, розбиваючи одного по одному дрібних князів.
А тепер, власне, до героїв.
Сінґен Такеда (1521 – 1573)
Князь Харунобу Такеда (у чернецтві Сінґен) — старший син князя провінції Каї, нащадок одного з найдавніших і найславетніших родів Японії. Вивчав дзен, бойові мистецтва і стратегію, мав неабиякий хист до віршування і живопису. Батько вважав надмірним його захоплення науками й мистецтвами і почав схилятися до призначення спадкоємцем другого сина.
Незгодний з цім Сінґен захопив владу й відправив батька в заслання. А наступного року розпочав завоювання провінції Сінано з успішної кампанії проти найближчого князівства Сува. На початку розширення володінь мало вбезпечити підданих від неврожаїв у несприятливій для сільського господарства провінції Каї, де правив Такеда, та згодом князь почав виношувати ширші плани, аж до об’єднання Японії.
Сінґен був видатним державним діячем. За його правління був затверджений кодекс законів провінції Каї, уніфікована система мір і ваг, були розвинуті дорожня мережа й засоби керування водними ресурсами, розроблялися срібні й золоті копальні. Він був відданим буддистом, споруджував храми й підносив молитви за перемогу. Втім, це не заважало йому використовувати релігію як засіб дипломатії.
Сінґен Такеда сформував найпотужніше військо доби Усобиць, одним з перших у Японії усвідомив вирішальні переваги вогнепальної зброї. Він вивчив і творчо переосмислив класичні воєнні трактати, найперше «Мистецтво війни». Саме цитата з трактату прикрасила одну з двох князівських корогов. Знавець психології, він приваблював людяністю і підносив здібних, стверджуючи, що люди — це найкращі фортеці, мури й рови.
Канске Ямамото (? – 1561)
На початку ми бачимо головного героя роману вже немолодим та в невдалих пошуках служби. В 1543 р. він прийнятий на службу, спершу як командир загону піхотинців. Вражений знаннями Канске, князь дав йому почесне ім’я Харуюкі, що містило ієрогліф із його власного імені, Харунобу, і сказав якось, що очі людські подібні до зірок, а око Канске — до Місяця.
Канске Ямамото — один з найпопулярніших серед канонічних 24 воєначальників князя Такеди. У справжньому житті це був ерудит, знавець побудови, оборони й здобуття фортець, майже безпомильний стратег і тактик, чудовий боєць попри кульгавість і пошкоджене око. В «Таємних взірцях воювання Каї», підручнику зі стратегії, тактики та бойових мистецтв клану Такеди, йому належить розділ про індивідуальний бій різними видами зброї.
Сінґен Такеда високо цінував Канске, а той усі сили віддавав службі. Як стратег і тактик він розкрився під час завоювання великої провінції Сінано, як знавець фортифікації — при спорудженні головного опорного пункту у війні проти князя Муракамі, а згодом і фортеці Кайдзу, важливого елемента підготовки до вирішальної битви при Каванакадзімі.
Перекази про Канске Ямамото збереглися в провінціях Каї (сучасна префектура Яманасі), Мікава (сучасна Айті), Суруґа (сучасна Сідзуока) й Сінано (сучасна Наґано). Поблизу поля битви при Каванакадзімі і донині стоять пам’ятки — міст Доай, де він загинув, надгробок, храм на його честь.
Князівна Юу (1531? – 1555)
Точне ім’я невідоме, портретів теж майже немає. В історичній белетристиці виступала також під іменами князівна Кої, вельможна панна Сува. Юу — дочка князя, якого Сінґен Такеда змусив до ритуального самогубства після перемоги в 1542 році.
Вражений вродою князівни, Харунобу побажав узяти її в наложниці. Старійшини та воєначальники клану майже одностайно виступили проти, підозрюючи, що рано чи пізно Юу зазіхне на життя князя. Підтримав його лише Канске Ямамото, який вважав, що спільний спадкоємець Такеди й Суви стане запорукою миру на завойованих землях.
Втім, до повноліття сина князівна Юу не дожила. В монастирі Бодхісатви Каннон на березі озера Сува, де вона мешкала, стоїть пагода на її честь, а могила знаходиться в Іні, в монастирі Піднесення щастя.
В романі «Вітер, ліс, вогонь, гора» ми бачимо князівну Юу як жінку з бурхливими й суперечливими почуттями, гострим розумом і глибоким розумінням далекосяжних планів Канске Ямамото. Попри самотницький спосіб життя, вона завжди обізнана в справах і подіях, а за потреби демонструє чудові навички маніпулювання. Може навіть здатися, що Канске Ямамото закоханий у прекрасну та розумну князівну, але він спостерігає здалеку за її стосунками і покладає великі сподівання на її сина як майбутнього правителя майже усій Японії.
* * *
Розділ 13
«Княжич Йосінобу був сповнений рішучості вдертися на штабну позицію і власноруч відтяти Кенсінові голову. Тільки навряд чи він туди проб’ється. Дорогу перекривали тисячі ворожих самураїв.
Канске не зводив очей з обличчя Йосінобу. Роками він був у незгоді з тими, хто його оточував. То були люди, від яких він обороняв князівну Юу, пані Оґото, їхніх і Сінґенових дітей, найперше Кацуйорі.
«Я ж недолюблював княжича без жодних підстав, — зрозумів Канске, — хіба що за те, що його мати княгиня».
Осіннє сонце лагідно підсвічувало герб роду Такеда на шоломі Йосінобу, що мав назву «Змієва голова». Пурпуровий шнур на його обладунку розітнули в кількох місцях, зранений вороний кінь ледве тримався на ногах.
— Піду-но я замість вас, — буркнув Канске напрочуд спокійно. — Бо ваша правда: як не зняти голову Кенсінові, то й справді за годину-дві нас усіх переб’ють. Хто його знає, де носить авангард.
Канске кинув погляд на обрій. Жодного сліду Косаки. Де наші дванадцять тисяч?
— Тримайте вже ви тут якось оборону, княжичу. А я пробиватимуся до їхнього штабу. Як зовсім стане непереливки, бо і праве, і ліве крило виб’ють, сідайте з князем на коней і прорубуйтеся в Кайдзу.
— Ні!.. — Йосінобу щосили захитав головою, але Канске не дав йому розтулити рота.
— Не смійте легковажити життям. Не рівняйте його з моїм. Ви нащадок великого роду Такеда!
Це був той самий княжич, якого він хотів згладити зі світу заради Кацуйорі. А тепер рятував. Бо рід Такеда спіткала лиха доля. А значить, рятувати належить усіх, в кому тече кров цього роду.
— Ні!.. — Йосінобу, схоже, не почув. Бо смикнув повід, повертаючи коня.
— Ти що, не зрозумів? — рикнув Канске. — Я сказав, ні з місця! Хто оборонить князя, як не ти?!
З цим він поволі рушив уперед..
