Танідзакі: хитросплетена втіха

Ключ до того, як написати, щоб досягти
читацького розуміння, такий:
знати межу, яка відділяє те, що можливо
висловити словами та ієрогліфами,
від того, що висловити неможливо,
і не перетинати цю межу…
При цьому слід уникати надмірної ясності.

Дзюньїтіро Танідзакі
Підручник красного письменства (1934)

 

Дзьюньїтіро Танідзакі — мій черговий непростий для сприйняття і складний для перекладу автор. Твори, заплановані видавництвом «Астролябія» на найближчі два роки, належать до одного жанру, побутопису (крім есе «Славослов’я тіням»). Історичну прозу ми не чіпаємо. Вони видаються мені задосить різноманітними, щоб сформувати враження про цю частину творчості письменника.

Сюжет і герої

Дзюньїтіро Танідзакі я почав читати сорок років тому. Прочитане нерідко залишало враження якоїсь недомовленості. Поступово склалася думка, що це свідомий прийом Танідзакі і питома риса його творів.

Конфлікти, начебто, розв’язуються, але чому події розвивалися саме так, а подеколи і як саме вони розвивалися, не завжди зрозуміло. На це накладаються заплутані стосунки, а головне, складні мотиви поведінки персонажів, які раз по раз дивують навіть один одного. І ось доводиться напружувати уяву, щоб заповнювати ці прогалини. В чому ж річ? Адже сам письменник у полеміці з Акутаґавою про безсюжетний роман ніби ратував за ретельно пророблені структуру й сюжет.

Доречно пригадати, що творчість Танідзакі належить до літератури чистої, на відміну від популярної, розрахованої на масового читача. Він волів писати для аудиторії, в якої інтелектуальні зусилля — невідокремний складник утіхи від читання. Цим Танідзакі мене й захопив — спершу як читача, а тоді як перекладача.

Лексика і синтаксис

Лексичний арсенал і спектр синтаксичних побудов у Танідзакі теж для шанувальників серйозної літератури. Узявшись за переклади, я побачив, що стислість, щільність письма тут сполучаються зі складними за структурою розгорнутими реченнями. У різних творах, де письменник описує сучасну йому добу, ці засоби різні, і це стосується не лише мови персонажів (що природно), але й тексту від автора.

Проілюструю випадком з життя: моя колега жила в Японії, вивчала мову, успішно склала державні іспити кількох рівнів. Перед поверненням у Європу купила на дорогу дві книжки Танідзакі, що вже були перекладені українською. А незабаром написала в соцмережі, що при спробі читати збентежилася: що ж вона вивчала стільки часу?

Штучний інтелект і природна нетямущість

Гортаючи книжки в книгарнях або читаючи ознайомлювальні фрагменти в Інтернеті, я нерідко бачу, що різні автори в перекладах пишуть однаковою мовою. Їхні персонажі якісь целулоїдні, бо нормальні люди так не розмовляють.

Особливо це впадає у вічі в перекладах з «екзотичних» мов, де видавництво змушене залучати редактора, який не знає мови оригіналу. В деяких книжках очевидно, що чи то перекладач, чи то редактор зазирав у переклад англійською чи російською.

Але ж є книги, де нешаблонна лексика — не примха перекладача, надміру охочого гортати словник синонімів. Складний синтаксис — питома риса тексту, а не свідчення, що перекладач заплутався в граматиці. Нарешті, хитросплетення й недомовленість сюжету й мотивації — авторський прийом. Не можна ж усе зводити до спільного знаменника!

Нещодавно відомий видавець і книготорговець запевняв, що в найближчі десять років штучний інтелект замінить більшість перекладачів. Так, ШІ генерує слабкі тексти, але, мовляв, українські читачі мають невибагливий смак і полюбляють саме таке. Що ж, шаблонність мови більшості перекладів, які нині виходять друком, почасти це підтверджує. Саме на таких перекладах і навчатиметься ШІ. А згодом непогано впорається з новими творами — за умови, що й автори пишуть так само примітивно. Коли ж комп’ютерній програмі трапиться щось краще, вона знівелює його до легкодоступного рівня. Пам’ятаєте Прокруста?

Перекладач і редактор

Припускаю, що складний у перекладі текст викликає в редактора внутрішній опір. Виникає спокуса розділити довгі речення, замінити якісь слова на частіше вживані синоніми. Тому істотно, щоб перекладач і редактор працювали в тандемі, а не ізольовано.

З редактором «Астролябії» ми знайшли спільну мову і, як на мене, оптимальний режим взаємодії на засадах взаємної уваги й пошани.

Тож і герої шпацірують, а не лише «прогулюються», відрізняються злонравністю, а не «лихою вдачею», мають безчельність, а не «нахабство», бувають піднапитком, а не тільки «напідпитку», їхніми вчинками керують підспудні, а не «невидимі» мотиви, від сильних вражень вони можуть занемовити, а не «замовкнути», вони статечніють, а не «робляться більш розсудливими», часом вибирають керунок, а не завжди «напрямок», злостяться, замість раз по раз «сердитися».

Що вийшло — судити читачам, тим самим, на кого розраховував Танідзакі.

 

Уривки з романів

Чорне біле (вийшло друком)

Як автор детективів сам потрапив у детектив

«Якщо ти не господар власній психіці, якщо замість мозку в тебе проектор, причому автоматичний, що сам по собі показує страховиська, а ти споглядаєш їх, склавши руки, не сумнівайся: людські якості ти вже наполовину, як не більше, розгубив. При цьому він розумів, що, найпевніше, підчепив ту звичку, бо жив переважно самотою й не мав справжніх друзів. Коли цілісінький день не маєш з ким словом перемовитися, ніякої нагоди почути людський голос, усередині купчиться журба — без жодних інших підстав. Скажімо, не озивався ж він так сам до себе два чи три роки тому, коли ще мав дружину. Нині він навіть обличчя її вже не пригадував. Але пам’ятав, що як заговорював до неї, то вона хіба що мугикала у відповідь, а сама розтуляла рота разів зо два-три на день. А мала б бути щебетлива, то більше, як чоловік мовчун! Нині ж у нього панувало безгоміння. Жодних людських голосів: ні чужих, ні власного. Ось заради людських голосів він і говорить сам із собою. Справді, він же робить це, лише як поряд нікого. Та й переважно обмежується непевними вигуками».

На любов і смак

Як розлучитися з жінкою, що полюбляє західне

«Добігав кінця березень, вишні вже вкривалися цвітом, але в сліпучому сонячному блиску ще вчувався холод минущої зими. Канаме спостерігав, як ряхтить у промінні, наче пісок на узбережжі, чорний шовк його хаорі, що визирав з-під легкого весіннього плаща. Він сховав долоні в рукава кімоно, та повітря усе ж підбадьорливо студило шкіру. Ніколи, навіть у зимові холоди, він не вдягав під японський одяг європейських сорочок, бо комірець чи вилоги зіпсували б вигляд убрання. Нечисленні, як завжди в таку пору, пасажири сідали у вагон і без поспіху займали сидіння, свіжопофарбована стеля вилискувала білим, так що було дуже світло, й через це обличчя людей видавалися здоровіші й веселіші. Місако сіла навпроти чоловіка, закуталася аж по носа у вовняну шаль і розгорнула щойно куплене в книгарні кишенькове видання нової збірки Оґая Морі. Її пальці в блакитних шовкових нитяних рукавичках, таких тонких, що просвічували відполіровані нігті, притримували цупку, наче жерсть, коленкорову палітурку».

Покручений хрест

До чого призводять заплутані стосунки

«Ось і сталося… я весь час була певна, що це неминуче… все вибухнуло. Несамовита ніч!

Міцу, ти б очам не повірила. У нашому подружжі, ой, даруй на слові, не так!.. Ми з благовірним полаялися, як давно не бувало. Та яке там давно, жодного разу не бувало!

Сварки траплялися, атож, але не настільки запеклі, як учора. Хто б знав, що ця стримана, м’яка людина здатна розлютитися! Хоча, я такого наговорила, що будь-хто б оскаженів. Ну чому я з ним завжди перекірлива? І чому вчора була аж така затята?

Зараз мені здається, що я перша почала робити дурниці. Але ж він на мене нагримав, навичитував: мовляв, я безчельна, я з його кров п’ю, мене, мовляв, книжки скапостили. На домір злого, не забув і мою Міцу: ти в його була «зайда на шлюбному ложі» й «руйнівниця родинного вогнища»! Я б стерпіла, якби він вишпетив мене, але мою маленьку Міцу дарма зачепив!

— Коли я така безчельна, нащо збіса зі мною побрався? Та ти взагалі не мужчина! Пошлюбив немилу, щоб у батьків грошенят на науку вициганити! Ніби не знав, яка я свавільна! Та ти просто боягуз, нікчема! — отакого дала йому відкоша.

А він схопив попільницю й замахнувся — думала, отут мені й кінець, — та пожбурив її щосили в стіну. Проте руку на мене підняти не зважився, сполотнів і вщух.

— Ну, бий, бий, мені начхати! — заволала я, та він і далі стояв мовчака. І потому ми не перемовилися й словом».

Ключ

Що буває, коли читають чужі щоденники

«4 січня

Дивний випадок трапився сьогодні. Коли вдень чоловік вийшов прогулятися, я зайшла до нього в кабінет прибрати, бо не робила цього вже три дні. Перед книжковою етажеркою, яку прикрашала ваза з нарцисом, лежав ключ. Здавалося б, лежить собі й лежить. От тільки не уявляю, щоб чоловік не завважив, що ключ на видноті. Це неспроста. Надто він уважний. І ніколи в нього ключі не валялися абиде, можливо, через те, що він багато років веде щоденник. Зрозуміло, я давно знаю і про щоденник, і про те, що він замикає його в шухлядці бюро, а ключ ховає або між книгами на етажерці, або під килимом. Але не плутаю те, що знати можна, з тим, чого не можна. Де чоловік ховає щоденник і де ключ — знаю. І все. А що він там пише — в жодному разі. Шкода, що чоловік від природи такий недовірливий, що не має спокою, доки не замкне щоденник і не сховає ключ… Чому ж сьогодні не сховав? Що, відчув нагальну потребу навернути мене до читання щоденника? І ніби каже: «Якщо хочеш, прочитай потайки, ось тобі ключ», бо розуміє, що на пряму пропозицію я б відмовилася? Але ж тоді виходить, ніби він не здогадується, що я давно знаю, де той ключ. Чи, навпаки, ніби каже: «Я знаю, що ти спотайна читаєш мій щоденник, але від сьогодні вдаватиму, буцімто не знаю»?»

Кохання недотепи

Даруйте, шановні читачі, цей роман у мене в плані на літо наступного року.