У моїх планах перекладу історичних романів з японської є «Вітер, ліс, вогонь, гора» Ясусі Іноуе (уривок можна прочитати тут) та «Палай, мечу!» Рьотаро Сіби. Поки спадкоємці авторів думають, чи надавати права на український переклад, я й собі подумав, що варто тим часом потренуватися на іншому «самурайському» романі, де авторські права вже не діють.
І взявся за «Мусасі Міямото» — «іконічний» твір Ейдзі Йосікави, відомий кожному японцю і багато кому за межами Японії. Автор написав ще кілька творів, присвячених історичним постатям, а також переробив під сучасність твори японської та китайської класики. В електронному вигляді текст «Мусасі Міямото» опублікований на сайті aozora.gr.jp, найбільшій інтернет-бібліотеці японських книжок. Його я і взяв для перекладу.
Саме з цієї редакції чверть сторіччя тому переклала португальською Рейко Ґотода. Ретельно, без купюр. Видали її переклад у Бразилії, про це я теж писав. Та більш відомий у світі переклад англійською. Він скорочений мало не на чверть, але саме з нього, а не з оригіналу, перекладали французькою, німецькою, російською, іспанською і, здається, польською. У цей переклад я теж зазирнув, і виявив, що він істотно відмінний від мого оригіналу.
Пояснення знайшлося в японській Вікіпедії. Отже, готуючи чергове перевидання в 1949 році, Ейдзі Йосікава вирішив, що цензура окупаційної адміністрації не пропустить роман, і переробив його. Повикидав сцени, що видалися надто кривавими, змінив деякі слова й вирази, наприклад, замінив «помер» на «відійшов у засвіти», видалив усі натяки на велич японської імперії, скажімо, замість «імператриця Дзінґу завоювала Корею» написав «імператриця Дзінґу прибула до Кореї».
Отака вийшла пікантна історія: схоже, американський перекладач працював з невідцензурованою редакцією (принаймні, в нього Корею таки «завоювали»). Втім, з 1949 року до виходу «Мусасі Міямото» в США минуло понад тридцять років, цензура могла пом’якшати. Я ж тепер не певен, чи перекладати далі з повоєнного видання — врешті, це ж редакція авторська, а не спотворена стороннім втручанням, начебто, й нічого. А чи знайти довоєнну: судячи з перекладу, вона б мені більше імпонувала. Щоправда, поки що жодного уявлення не маю, як і де її шукати.
А ви як гадаєте? Тим часом запрошую почитати перший розділ.
Ілюстрація: Вирішальна битва Мусасі Міямото і Кодзіро Сасакі на острові Ґанрюдзіма (Йосітора Утаґава, друга половина ХІХ ст.).
* * *
СУВІЙ ПЕРШИЙ. ЗЕМЛЯ
Розділ 1. Дзвіночок
1
«Світ збурився. Що ж далі? Людські починання важать не більше листя в осінньому буревії. Але хай буде, що буде», — думав Такедзо.
Свідомість повернулася, а тіло було мов мертве — серед інших мерців.
— Треба рухатися!
Але сил поворушитися не було. Він тільки зараз усвідомив, що в нього влучила куля, а може й не одна.
Звечора… Точніше, з півночі до світанку п’ятнадцятого вересня п’ятого року Кейтьо в Секіґахарі лило немов з цебра, і хоч уже минув полудень, низькі хмари так само щільно затягали все небо. Чорне хмаровиння наповзало то зі схилів Ібукі, то з хребта Міно і раз по раз валило зливою на полеглих на полі битви.
Дощ плюскотів по обличчю Такедзо, по тілах. Такедзо судомно, мов риба, відкривав рота й ловив язиком краплі води, що стікали з носа.
«Перед смертю не нап’єшся», — майнула думка в зболілій голові.
Бій скінчився — наших розгромили. Хідеакі Кобаякава, канцлер другого рангу Кінґо, таємно знісся з ворогом, і вдарив разом із військом Східних провінцій спершу на загін Міцунарі Ісіди, а тоді на решту союзників — Укіту, Сімадзу, Конісі. Це й вирішило хід битви. За якісь півдня стало ясно, хто володарюватиме в країні. Тут, на полі бою, визначилася доля не лише сотень тисяч войовників, але і їхніх дітей, їхніх онуків, хоч ніхто з них поки що про це не знав.
«І моя…», — подумав Такедзо. Перед очима спливли односельці — сестра, сільські діди. Суму чомусь не було. Як і жодних інших почуттів. «То це така вона, смерть?» Але цю ж мить кроків за десять один з трупів раптом підняв голову й заволав:
— Таке-ян!
Голос вивів Такедзо з заціпеніння.
То був Матахаті, хлопець із його ж села. У пошуках слави він роздобув галябарду й вирядився разом із Такедзо, вступив у той же загін і став до бою пліч-о-пліч із другом.
Мав він, як і Такедзо, сімнадцять років.
— Гей! Це ти, Мата-яне? — відгукнувся Такедзо й почув крізь дощ:
— Таке-яне! Живий?
Такедзо гукнув, скільки мав сили:
— Живий! Дзуськи їм! Мата-яне, сам як? Дивись мені, не здохни!
— Не діждуть! — Матахаті зібрався з силами й підповз до друга. Ухопив його за руку й прохрипів:
— Ушиваймося!
Такедзо смикнув його до себе й воркнув:
— Ні! Замри, бо тут нам і край!
Не встиг він договорити, як земля глухо застугоніла під вухами. Вершники на вороних конях, перегукуючись, котилися лавою з середини долини Секіґахара просто на них.
Матахаті побачив штандарти й перелякано промимрив, намагаючись підхопитися:
— Фукусімці!
Такедзо притримав його за ноги:
— Йолоп! Смерті захотів?
І вже за мить у ніс ударило кінською сечею, копита задудніли шалено й злагоджено, немов човники у ткацькому верстаті, а ворожі войовники в обладунках, вимахували хто алебардою, хто мечем та ковзали й ковзали по них поглядами, проминаючи.
Матахаті лежав долілиць, а Такедзо не відводив широко розплющених очей від незліченних черев бойових коней над головою.
2
Схоже, позавчорашня злива відзначила закінчення осінньої негоди. Ніч на сімнадцяте вересня була безхмарна, місяць лиховісно тупився на людей згори.
— Ну, як ти?
Такедзо закинув другову руку на плечі й мало не тягнув його на собі. Важке дихання над самим вухом йому не подобалося.
— Ще тримаєшся? — перепитав він укотре.
— Усе гаразд! — відказав Матахаті вперто, хоч обличчя мав блідше від місяця.
Ось уже другу ніч вони пробиралися болотами під горою Ібукі. Через те, що за їжу правили сирі каштани й зілля, в Такедзо розболівся живіт, а Матахаті потерпав на бігунку. Було ясно, що вояки Токуґави не вдовольняться перемогою в битві, а полюватимуть на втікачів з-під Секіґахари з полків Ісіди, Укіти, Конісі та інших проводарів. Ночі стояли місячні, тож рухатися було небезпечно. Проте Такедзо вперто тягнув Матахаті вперед, хоч той і казав, ніби йому так зле, що краще би попастися й усе це припинити. Сидіти на місці й чекати на ворогів не випадало, а заїзд Таруї був уже десь неподалік.
Матахаті волочив ноги, підпираючись галябардою, і раз по раз вибачався, коли зависав на друговому плечі.
— Припини вже! — вичавив нарешті Такедзо. А потім додав: — То я мушу вибачатися! Це ж я схопився за нагоду відзначитися, коли почув що їх вельможності Укіта і Міцунарі Ісіда збирають військо. Адже мій батько служив під орудою Іґаморі Сіммена, саме з клану Укіти. Ось я й подумав, що хоч я й селюк, але як прибуду оружний, то візьмуть у самурайський загін, як колись батька. І вимріяв, що здобуду в бою голову якогось проводаря і повернуся в село зі славою. Тоді вже ніхто не скаже, ніби я вітрогон. Та й небіжчик батько, Мунісай, порадіє на тому світі.
— Я теж!.. Я так само! — закивав Матахаті.
— Ну от. Я й надумав покликати й тебе, друзяко, хоч твоя матуся і лаялася, бо мала цю затію за дурну, та й твоя наречена Оцу з храму Семи клейнодів, і моя сестра, наче змовилися, плакали й відраджували, мовляв, не бувати селюкам самураями. А може, вони й праві. Тим більше, що і ти, і я — єдині сини в матерів, нащадки родів.
— Еге ж…
— Я ж був певен, що не маю дослухатися до жінок і дідів, та й пішов собі. От тільки коли я поставився перед очі пана Сіммена, виявилося, що давня батькова служба не привід призначити мене в самурайський полк. Я ж причепився до нього п’явкою, благаючи бодай про місце в піхоті, та почув у відповідь, що можу дістати призначення або у кошову сторожу, або в дорожники, що куди частіше тримають у руках косу, як галябарду. Яка там голова проводаря… Навіть на звичайного самурая марно сподіватися. Сам бачиш, у що вилилися мрії. Тільки не помирай, бо що я скажу твоїй матері? А Оцу?
— Таке-яне, припини, це ж не твоя провина. Ну, розбили наше військо, трапляється. Як когось винуватити, то Хідеакі, зрадника лайняного!
3
Минув час. Двоє друзів стояли посеред дикого поля. Скільки сягає око, — ні вогнів, ні ознак житла, лише колише китицями міскант.
— Куди ж це ми зайшли? — вони вкотре роззирнулися навсібіч.
— Заблукали, бо балакали надміру, — буркнув Такедзо.
— А там хіба не річка Куїдзе? — спитав Матахаті, що так і висів у нього на плечі.
— Може й так. Тоді саме тут три дні тому війська Укіти билися з загоном Фукусіми зі Східних провінцій, а війська Кобаякави — з загонами Ії та Хонди.
— Хіба так… Значить, ми теж тут були. От тільки я цього зовсім не пам’ятаю.
— Глянь туди! — показав Такедзо.
Мертві були скрізь — серед високих трав, у молочно-білій річковій воді. Свої й чужі впереміш, як полягли. Про побоїще нагадувало все. Хтось лежав долілиць головою в траві, хтось горілиць у калюжі, хтось — під конем, так і не витягши ноги зі стремен. За два дні дощ позмивав кров, і шкіра мерців вилискувала в місячному сяєві неприродним, мов черевця мертвих риб, кольором.
— Чуєш? Цвіркуни наче плачуть… — чіпляючись за плече Такедзо, Матахаті тяжко відсапувався. Плакали не цвіркуни — сльози текли з його власних очей.
— Таке-яне, якщо я помру, візьмеш за себе Оцу?
— Цить! Що за дурня!
— Кажу тобі, мені недовго лишилося.
— А я тобі кажу, не будь слиньком! Хіба ж так можна!
— Матір родичі не залишать саму. А в Оцу нікого нема. Ти ж знаєш, її немовлям залишив у храмі Семи клейнодів якийсь мандрівний самурай. Правда, Таке-яне, якщо я помру, подбай про неї.
— Від бігунки ще ніхто не помирав. Зберись! — підбадьорив Такедзо. — Ще трохи, й знайдеться чиясь хата, ліків роздобудемо, поспимо по-людськи. Між Секіґахарою і Фувою є і хутори, і заїзди.
Такедзо незворушно йшов уперед.
І знову купа мертв’яків. Схоже, і тут вибили до ноги цілий загін. Тільки ця картина вже не викликала ні жаху, ні жалю. Раптом Матахаті тихо зойкнув: схоже, в нього нерви ще не притупилися аж так.
Між трупами щось ворухнулося — прудко, наче заєць. При місяці було видно, мов удень. Такедзо придивився. Хтось сидів навпочіпки спиною до них.
Якийсь харциз чи що?
Ні. Як не дивно, то була дівчинка, на вигляд років не більш як тринадцяти. Кімоно з заокругленими рукавами дране, але парчове, підперезане вузьким пасом-обі, теж із золотим шитвом. Вона, схоже, відчула на собі погляд, бо рвучко підняла голову й зиркнула з-поміж тіл бистрими котячими очима.
4
Битва скінчилася, але в навколишніх горах ішло полювання: на рештки розбитого війська чигали списи й мечі. А в долині, на полі бою, мертві лежали покотом, і здавалося, їхні голоси волають до небес. Звідки ж тут дівчинка? Чому місячної ночі блукає й ховається серед мерців?
Не вірячи очам, Такедзо і Матахаті зачаїли дихання й намагалися зрозуміти, що вона робить.
Урешті Такедзо зважився й гукнув:
— Агов!
У круглих очах дівчинки відбився переляк. Вона зробила швидкий рух, ніби збиралася кинутися навтьоки.
— Стривай! Щось спитати треба!
Та було пізно. Дівчинка була надто швидка. Дременула, не обертаючись, і зникла, залишивши по собі дивний чистий подзвін — ніби мала прип’ятий до паса чи до рукава кімоно дзвіночок.
— Що це було? — Такедзо розгублено вдивлявся в нічну імлу.
— Невже дух? — здригнувся Матахаті.
— Оце навряд! — хмикнув Такедзо. — Вона побігла між оті два пагорби. Либонь, село недалеко. Власне, я ж і хотів тільки спитати, де воно. І чого вона так налякался?
З видолинку між пагорбами і справді було видно вогник. Чийсь будинок стояв біля боліт, що розлягалися на південь від гірського кряжу Фува. Йти довелося ще з кілометр. Будинок, де світилося, на сільську хату не скидався: глинобитний паркан, брама, хоч і стара. Утім, власне брами не було, лише два напівзгнилі стовпи. За брамою — розлогі кущі. Двері в будинку зачинені.
— Відчиніть, будь ласка! — Такедзо легенько постукав у двері. — Даруйте, що так пізно! Мій друг хворий! Не бійтеся, вам нічого не буде.
Тиша. Мабуть, дівчинка пошепки радиться з кимось із дорослих. Нарешті зсередини почувся звук. Проте двері не відчинилися.
— Ви хто такі? З-під Секіґахари втекли? — залунав свіжий дівочий голос.
— Так, ми з війська Утіди, з загону піхоти Іґаморі Сіммена.
— Тоді ні. Якщо вас знайдуть, то й нам кінець. Яке там «нічого не буде»!
— Та що ви! Прошу, нам конче треба.
— То йдіть кудись іще.
— Я піду, нехай уже, але друг ось-ось помре, така в нього бігунка. Прошу, дайте хоч якихось ліків хворому!
— Ліків можна…
Скидалося на те, що дівчинка знову радиться з дорослими. Тоді її кроки, супроводжувані дзвіночком, затихли в глибині будинку.
Раптом у вікні показалося обличчя. Жінка, яка, певно, роздивлялася їх ізсередини, тепер озвалася:
— Акемі, впусти їх. Простих вояків не ловлять і не катують, бо вони однаково нічого не знають. Нехай ночують, нема чого боятися.
5
Друзів поселили в дров’яній коморі. Лікувалися вони так: Матахаті ковтав магнолієве вугілля й живився рідкою рисовою кашею з диким часником, а Такедзо ретельно промили кульову рану на стегні самогоном.
— Цікаво, з чого живе хазяйка?
— Байдуже. Справжнє диво, що вона згодилася нас переховувати.
— Як же вони тут живуть, у такій глушині? Молода жінка, та ще з дівчинкою.
— А дівчинка, до речі, схожа на Оцу.
— Еге ж, така мила… Але щось тут не в’яжеться. Чого це така лялечка розгулювала серед ночі серед мертв’яків на полі бою, де навіть нам було не по собі?
— Чуєш дзвіночок? — Такедзо нашорошив вуха. — Мабуть, Акемі йде. Це ж так її звуть, правда?
Почулися кроки. Хтось зупинився біля комори. Схоже, таки вона. У двері пошкрябалися.
— Пане Матахаті! Пане Такедзо!
— Хто там?
— Це я. Каші вам принесла.
— Дякуємо! — Такедзо встав і відсунув засув. Увійшла Акемі, несучи на таці якусь їжу і ліки.
— Як відпочили?
— Дякую, все гаразд. І почуваємося вже краще.
— Це добре. Але мати просила не галасувати й не виходити надвір.
— Спасибі, що попередила!
— З-під Секіґахари втекло чимало орудників Міцунарі Ісіди та Хідеїе Утіди, на них і досі полюють, а як зловили, беруть на тортури.
— Оце так!
— Як дізнаються, що ми вас переховуємо, кинуть у в’язницю. Не подивляться, що ви прості вояки.
— Ясно!
— Ну то відпочивайте, до завтра.
Дівчинка всміхнулася й повернулася, щоб піти. Тут озвався Матахаті:
— Панно Акемі, побудьте з нами ще трішки!
— Ні!
— Чому?
— Бо мати сваритиме.
— А я хотів щось спитати. Вам скільки років?
— П’ятнадцять.
— П’ятнадцять? На вигляд наче менше.
— Не ваша справа!
— Батько де?
— Немає.
— З чого ж ви живете?
— Тобто чим заробляємо?
— Еге ж.
— Моксою торгуємо.
— Ага, я й сам чув, ніби у ваших краях мокса знаменита.
— Так, ми ріжемо полин в Ібукі, влітку сушимо, а восени й узимку робимо моксу для припалювань. І ще іграшки робимо, вони добре продаються на ринку в Таруї.
— Отже, мокса… Так, це можна й без чоловіка.
— Ну що, все? Чи ще щось хочете знати?
— Ні, хвилинку… Панно Акемі!
— Що?
— Тоді вночі… Ну, вночі, коли ми до вас прийшли… Що ви робили на полі, серед мертв’яків? Ось, власне, що я хотів запитати.
— Не скажу! — вигукнула Акемі, з гуркотом зачинила двері й майнула до будинка — тільки дзвіночок на рукаві задзеленчав.
