або як тлумачити те, чого не знаєш достеменно
На світанку
Кендзі Міядзава
Я сидів на твердій сірій подушці в чорно-синій кімнаті з застояним повітрям. Точніше, не сидів, а то підхоплювався, то знову вмощувався.
У кімнаті були ще двоє. Одного я впізнав, то був Арімото, ветеринар, другого — ні: якийсь непевний покруч із кількох людей.
Я, начебто, розумів, що треба вийти геть. Навіть командував собі подумки: «На виліт! Уперед, крізь туман!» Бо ті двоє без упину теревенили про те, хто як одягається.
А мене це страшенно дратувало. Я став торсати столом, ніжка застукала по підлозі.
Раптом увійшов Кірідзумі, на мій подив, у блискучо-білій накидці-хаорі з золототканої парчі. Вигляд він мав вельми втішений. «Сьогодні вранці відкривається виставка китайської гравюри. Маю йти, бо я там розпорядник», — заявив він і зареготав. Я розлютився. Адже Кірідзумі обіцяв сьогодні скласти мені товариство у вилазці на природу. А він напнув парчеве хаорі, збирається бозна-куди та ще й регоче. Свинство з його боку!
Тим часом Кірідзумі без найменших підстав кинув щось ущипливе про моє вбрання. Арімото засміявся. Покруч холодно й глузливо вишкірився. «Та що вони причепилися до шмаття? Скільки можна, що за бабські балачки», —подумав я, й у мене остаточно зіпсувався настрій. Арімото промимрив щось — нерозбірливе, але заспокійливе. Я ніяк не міг втямити, що не так з моїм вбранням, і це мене гнітило. Врешті-решт я підвівся і сказав:
— В чому річ? Що маю, те вдягнув, бо звідки б у мене шати на всі оказії!
Арімото й Кірідзумі тим часом розмотали й розтягли чи то блискучий сувій з малюнками, чи то широкий пояс-обі. І без угаву торохкотіли невідь-що.
Я рішуче вийшов надвір. І опинився на порозі білого прямокутного будинку біля річки. Там стояла незнайома жінка з недбало розчесаним рудим волоссям. Зненацька вона сказала: «Ось, я принесла ваше взуття», — і кинула на биту підлогу шкіряні пантофлі, справді мої. Схоже, то був чорний хід. Я угукнув і зробив крок у передпокій. Настрій дивним чином покращав. Один пантофель упав догори підошвою. Жінка простягла руку, наче збиралася його перевернути. Я мовчки дивився й намагався вгадати, чи ця потерта руда його таки переверне.
Атож, перевернула. Я розвернувся й вийшов назовні.
Річка ревла. Потойбіч потужно й дзвінко гримів барабан: у селі святкували п’ятнадцятий день по новому році. Вода була холодна й моторошна. Я рушив угору, проти течії. Там річка розсипалася та обвалювалася білими й водянисто-блакитними клаптями. А небо над нею було теж біле й холодне.
— Не люблю річок, — сказав я майже на весь голос.
Схоже, водопілля ще не минуло. Каламуть зійшла, та все ж потік вирував. Хвилі люто билися й вилискували блакиттю. З півночі впадала притока. Я мовчки повернув уздовж неї. Небо бундючно сяяло. Вода гула. Мені стало сумно. Я засвистів. Свист линув удалину, розливався, наростав, аж захлиснув усе нестримно.
Попереду вигулькнув чималий — метрів тридцять заввишки — острів. Ймовірно, колись давно, багато років тому, його намила повінь. Він весь заріс каштанами й чагарником.
«От би туди потрапити», — подумав я.
І раптом виявив, що вже там. «Як же я перебрів річку?» — збентежився я і збентежено озирнувся. Вода відступила: де щойно була річка, тихенько плюскотів мілкий ручай.
Я подивився в блакитно-біле небо й подумав: «Хто знає, коли знову чорною стіною нарине повінь». Уявив, як течією зносить чиєсь маля. Перевів погляд на пасмо гір на заході. Воно було синє й немов глянсоване. «Як же там ясно, ось де точно не дощить», — подумав я.
Глянув на верхівки дерев, що стриміли в небо. «Якщо видертися туди, ніяка повінь не страшна. А там прибуде брат і врятує. От тільки як саме він мене врятує?»
Я незчувся, як між островом і берегом виник перешийок. Збоку підковою розстелилося смарагдове тиховоддя. Я зупинився. Ще посвистів. На стовбурі дерева білів трутовик. У нас такі називають мавпячим сідальцем.
На корі хтось вирізав дві пари ієрогліфів: «сікі», цебто «вольове дерево», й «отака», цебто «велика висота».
Просто переді мною синіли зарості блискотливої сарсапарилли. Серед чагарів стояв кощавий чоловік у пальті й солом’яних сандалях-варадзі.
— Я Сікі. Веду тут геодезичну зйомку, — сказав він, надміру церемонно піднімаючи капелюх. «Сікі… Сікі… Знайоме ім’я, тільки звідки?» — подумав я.
* * *
Оповідання Кендзі Міядзави «На світанку» (あけがた) має все необхідне, щоб японіст присвятив йому частку життя. По-перше, воно коротке, але багатозначне. По-друге, «з відкритим фіналом». По-третє, події пояснюються не дуже чітко, є простір для трактовок. Нарешті, там є імена, дерева, туман, річка, острів і геодезист. Матеріал практично ідеальний для наукової розвідки.
Оповідач сидить десь, де його дратують розмовами про одяг. Хоче піти, причому не просто, а вилетіти крізь туман. Раптом з’являється якийсь Кірідзумі — 霧積 — японець чи японіст бачить ієрогліфи кірі, туман, та сумі, нагромадження й усвідомлює: Кірідзумі матеріалізувався з туману.
Герой виходить і опиняється там, де географія, як він сам, ніби не до кінця прокинулася. Річка обертається на струмок. Острів — на півострів. Він хоче кудись потрапити — й ураз опиняється там. Насвистує — і свист заповнює весь простір.
Читач перекладу скаже: «Химерний сон».
Японець скаже: «Омосірой» (цікаво).
Підкований японіст скаже: «Діждався!». Яка слушна нагода згадати архетипну подорож, несвідоме, індивідуацію, Тінь і чимало інших поважних словосполучень у роботі, довшій за оповідання.
Логічно. Захищена ж дисертація про архетипні джерела прози Міядзави. Там юнгіанська схема індивідуації розглядається як рух героя від звичного світу через відокремлення, випробування й зустрічі з важливими постатями. «На світанку» майже досконало вкладається в схему: замкнений людський простір → вихід → річка → острів → природа → зустріч із дивним чоловіком.
Єдина заковика — Міядзава не дає завершити індивідуацію, інтегрувати Тінь, повернутися до колективу, здобути мудрість і виснувати: «герой усвідомив своє справжнє Я».
Втім, наприкінці з’являється такий собі Сікі. Герой бачить вирізані на дереві ієрогліфи. А в чагарнику — чоловіка, який каже: «Я — Сікі» (私は志木です). Тобто напис «志木» на дереві стає людиною, в якої 木 — «дерево» — міститься в імені.
В японіста тьохкає серце. Адже дерево символізує природу, ієрогліф 志 — волю (це його буквальне значення), а геодезичні зйомки — картографування свідомістю простору несвідомого. Понадто, Сікі має підозрілу властивість. Герой думає: «Сікі… Знайоме ім’я, тільки звідки?».
В двері заходить Юнг і цікавиться, чи не потрібна Тінь.
Тінь не конче «злий допельґанґер». Може, це частка психіки, яку ще не впізнають як свою. Знову все вкладається в схему: герой загублений в просторі — а Сікі геодезист. Герой переживає простір — Сікі його вимірює. Герой не знає, де він — Сікі, схоже, знає. Може, це Тінь. Може, внутрішній картограф. Втім, часом геодезист — це просто людина з геодезичними приладами. Письменник анкет персонажів не залишав.
В двері прослизає Фройд, але в пантофлі не перевзувається.
Чом би його не впустити, тільки нехай не надуживає фалічними деревами й материнськими річками, а обмежиться тлумаченням сновидінь. Адже в «На світанку» все протікає за логікою сну: образ породжує персонажа, думка змінює простір, різні речі зливаються, причинність зникає, а асоціація стає важливішою за фізику.
Туман породжує Кірідзумі. Дерево породжує Сікі. Напис обертається людиною. А людина, ймовірно, була знайома — може, до того, як стала людиною? Це фройдіське згущення і зміщення, а не реалістичний розвиток подій.
Японіст змінює кут зору
Склавши шанобу класикам, для оригинальності змінімо ракурс: не що означають річка, туман, острів чи геодезист, а як вони виникають один з одного. Герой думає про туман — приходить Кірідзумі. Дивиться на дерево — знаходить напис. Читає — бачить людину. Чує ім’я — відчуває, що воно знайоме. Тобто «На світанку» можна інтерпретувати як ілюстрацію до діалектичного розвитку, в ході якого внутрішній образ поступово набуває своєї протилежності — форми зовнішнього світу.
Так можна було би продовжувати, але до трьох разів штука. Залишмо японістам тумани, дерева, архетип Тіні, фрейдівське згущення, картографію несвідомого й дискусію про те, що таке Сікі — людина, напис, архетип чи просто добродій Сікі. Зрештою, оповідання коротке, а охочих писати статті й дисертації багато.
А ми прочитаємо та вчудуємося: «Оце Міядзава накрутив!». І то буде найміядзавівськіший спосіб закінчити історію: покинути читача на світанку, коли він не тямить, чи вже прокинувся, чи ще спить і вві сні тлумачить сон.
