У 1928 році Дзюньїтіро Танідзакі багато писав — по кількох роках відносного застою. Почали виходити три романи, «Чорне біле», «Покручений хрест» і «На любов і смак». Останні два були безліч разів перевидані, перекладені численними мовами, екранізовані й стали предметом багатьох досліджень. А перший забули на десятки років. Чи не тому, що в колах красного письменства не надто схвально сприйняли сатиру на літераторські звичаї, сарказм у ставленні до себе й решти письменників та пародію на егобелетристику, провідну течію на той час?
Серед численних творів Танідзакі саме ці романи цікавили мене найбільше. Я переклав усі три. Першим вийде друком «Чорне біле».
Цей роман — згусток тем і прийомів, до яких Танідзакі йшов багато років, а найголовніше — відображення переломного моменту в творчості. Письменник залишає позаду, відсікає старе й відкриває другу половину літературного життя, в якій сягне мистецьких вершин.
І ще один важливий момент — стосунки між Танідзакі та Рюноске Акутаґавою. У романі «Чорне біле» знайшов неочевидне відображення останній період їхніх тривалих взаємин, а саме, літературні дебати 1927 року, відомі як «полеміка про оповідь».
Дебати між майстрами інтелектуальної до вибагливості, ретельно опрацьованої прози тривали п’ять місяців. На шпальтах журналу «Кайдзо» виходили по черзі дописи Танідзакі під загальною назвою «Занотовані балачки» і статті Акутаґави «Літераторське, надто літераторське». Почалося зі збігу: Танідзакі покритикував у іншому журналі егобелетристику, де твори не мали чітко окресленого сюжету, і ствердив, що за всіх поетичних чеснот твори цього жанру погано надаються до читання. Майже одночасно Акутагава висловився в тому дусі, що найголовніше в прозі, як і в поезії, естетичне враження. А захоплюючись структурою й розбудовою сюжету, письменник ризикує відпасти від «високої літератури» та скотитися до масового чтива. І побіжно згадав при цьому Танідзакі.
Не переказуватиму тут звивин дискусії. Істотно, що роман «Чорне біле» написаний безпосередньо після суперечки про літературну цінність твору. Дебати обірвалися, коли 24 липня — в день народження Танідзакі — Рюноске Акутаґава вчинив самогубство. Видавці зверталися до Танідзакі по коментарі та дописи; вже за місяць йому запропонували написати передмову до терміново підготованого до друку повного зібрання творів Акутаґави. Танідзакі і справді написав коротку замітку «Акутаґава і я» — у розмовному стилі, наче звертаючись до молодшого друга, з яким він мав, як сам сказав, кармічну близькість. Справді, обоє походили зі старих едоських родин (навіть сімейні поховання мали при тому ж самому храмі), вчилися в тій самій школі, ввійшли до кола красного письменства через публікацію в тому самому літературному часописі творів, дія яких відбувається в добу Хейан, і так далі. Аж до того, що для дня смерті Акутаґава обрав день народження Танідзакі.
У романі «Чорне біле» є загадковий персонаж — Чоловік-тінь. Ми не знаємо, чи існує цей персонаж узагалі, проте бачимо, що для головного героя він — рушійна сила всіх подій. Можливо, розгадка його таємниці в тому, що це втілення почуттів Танідзакі до себе й власного життя. Деякі з них антисоціальні й неприйнятні, деякі не усвідомлені — але зумовлені смертю Акутаґави. Це те, що гнітить: провина, гнів, невдачі, надмір амбіцій і недомір досягнень. Він їх визнає, а значить, має сили подолати. Танідзакі усвідомлює: Чоловік-тінь чаїться в ньому самому, тримає в заручниках його творчий геній. І зникає, коли Танідзакі звільняється від власних обмежень, що змушували його «робити весь час те саме».
Пародія на життя письменницьких кіл містить похмурий натяк на небезпечність цього життя. Недарма серед японських письменників ХХ сторіччя так багато самогубців. «Чорне біле» можна розглядати як віддзеркалення інтелектуального і емоційного стану Танідзакі. Роман стає, бодай частково, визнанням провини, але водночас і звільненням від неї, а найголовніше — від сумнівів у власному письменницькому дарі.
«Чорне біле» пародіює егобелетристику — та водночас і належить до неї. Цей твір — знаменний поворот у його творчості, а всі три романи 1928 року — ознака нової енергії та нового керунку літературної праці. Навряд чи Танідзакі пристав на ущипливу пораду Акутаґави віднайти «здоровішу та більш гуманістичну» мову та «додати творам світла й повітря», хоч і визнавав, що в літературній полеміці той переміг, поставивши в ній крапку. Натомість смерть друга прислужилася вивільненню уяви Танідзакі та написанню низки творів, яким він завдячує репутацією велетня літератури.
І вже в наступному періоді творчості Танідзакі ми бачимо чимало сильних героїв, які вибудовують власний, підвладний їм світ, — замість примхливих чоловіків-хлопчаків ранніх оповідань. Перший з них з’являється вже в романі «На любов і смак», це тесть головного героя Канаме. А сам Канаме починає відкривати для себе свободу, — як відкриє невдовзі її в житті Дзюньїтіро Танідзакі.
