Зараз перекладаю повість «Ключ», черговий том зібрання творів Дзюньїтіро Танідзакі, що видає «Астролябія». Цю повість почали друкувати в часописі «Тюо корон» у січні 1956 року. На неї чекали: попередній значний твір Дзюньїтіро Танідзакі вийшов аж сім років тому. Проте після першої ж подачі друкування зупинили, бо еротично забарвлений текст видався комусь непристойним. Питання, чи дозволити друкувати повість далі, а чи заборонити, розглядали чотири місяці на різних рівнях — аж до парламенту.
Повість «Ключ» написана у формі щоденника, популярній у японській літературі з Середніх Віків. Ліричні щоденники (ніккі) писали нібито «для себе», але насправді для читача, який сподівався знайти в тексті інтимні деталі й прояви найвищої чуттєвості. Танідзакі йде далі: «Ключ» складається з записів у щоденниках чоловіка і дружини, писаних і переховуваних з прицілом на те, що кожен читатиме щоденник іншого. Так автор не лише підкреслює фальшивість намірів «писати суто для себе», але й призначає читачеві неприємну роль вуаєриста, бо справжні читачі щоденників — це герої повісті.
Еротизм, як і в інших творах Танідзакі, відтворюється мовними і символічними засобами. Головний символ — це ключ. Герої ховають щоденники в замкнених шухлядах, а ключі — в «таємних» місцях, але самі ж порушують табу на читання чужих записів. А читача автор робить свідком їхньої гри й цим втягає в порушення добрих звичаїв. Ключ виступає також і символом вивільнення пригнічуваного еротизму жінки. Щоденникова форма дозволяє вкласти цей еротизм у наратив, у письмо, в мову — замість змальовувати зовнішніми деталями.
І новий винахід: Танідзакі вдається до графічних засобів. Щоденники написані в різний спосіб: чоловік пише катаканою, тоді як жінка — хіраґаною. Якщо опустити деякі технічні подробиці, ця остання використовувалася в жіночому письмі починаючи з доби Хейан (VIII — XII ст.); власне, лише нею жінкам дозволялося писати. Так написаний неперевершений роман Мурасакі Сікібу «Повість про Ґендзі» (його перекладу сучасною японською мовою Танідзакі присвятив мало не півжиття). Утім, не треба бути знавцем японської класики, щоб угледіти жіночність у м’яких округлих лініях хіраґани. Це ще очевидніше, коли порівняти її знаки з прямолінійним і кутастим начерком катакани.
За допомогою двох способів відтворення тексту Танідзакі створює в «Ключі» багатошаровий ефект: наголошує на напруженості взаємин у подружжі, підсилює еротичний складник, і, що найцікавіше, графічно висвітлює головну ідею повісті: поступ раніше пригніченої сексуальності в потоці тексту. В першій половині повісті домінує катакана, показуючи намір чоловіка розкрити чуттєвість дружини та його переважну роль у цьому; далі ми бачимо, як хіраґана поступово бере гору, а остання третина повісті повністю написана жінкою, і тут у потоці тексту наочно відтворений потік її жіночності.
Постає питання: що робити з графікою в перекладі? Звичайно йдуть шляхом найменшого опору: роблять щодо цього примітку, та й годі. Я згоден з болгарською перекладачкою Цветаною Кристевою, що це неадекватний розв’язок, бо графічна диференціація в «Ключі» має бути якось відтворена. В одному з перекладів французькою та одному з перекладів російською є курсив, але ним надрукований щоденник чоловіка. Французька перекладачка тлумачить, що в сучасній японський використовується майже виключно хірагана, а катаканою пишуть хіба що телеграми чи імператорські рескрипти; відповідно, вона відтворюється менш уживаним курсивом. Кристева на це зауважує, що саме курсивне начертання, округле й м’яке, мало б відповідати жіночому письму; до того ж, курсив асоціюють із рукописом, отже, курсив в останній частині повісті, де залишився лише щоденник дружини, приводили б на думку рукопис — і наголошував на ролі письма в повісті. Саме цей варіант Кристева й вибрала при підготовці свого перекладу до друку.
Я аж ніяк не художник-оформлювач, можливо, через це мені кортить погратися зі шрифтами. Скажімо, для чоловіка взяти антикву, причому товщу, а для жінки легший гротеск із тоншими штрихами. Чи напівжирний для чоловіка, курсив для дружини. Чи рукописні шрифти — з високим контрастом штрихів і кутастими елементами для чоловіка, з довгими виносними елементами для жінки. Побачимо, що скаже дизайнер у видавництві, — коли до цього дійде. Поки що перекладатиму далі, а з початком повісті ви можете ознайомитися вже зараз.
При підготовці допису використана стаття Цветани Кристевої «Ще один ключ до еротики в Танідзакі» (Tzvetana Kristeva. Another Key to Tanizaki’s Eroticism. In: The Grand Old Man and the Great Tradition. Ed. by Luisa Bienati and Bonaventura Ruperti. Center for Japanese Studies. The University of Michigan: Ann Arborm, 2009)
* * *
Ключ
Дзюньїтіро Танідзакі
1 січня
У цьому році я починаю нотувати в щоденнику те, про що до сьогодні згадувати не наважувався. А саме, я не описував у подробицях ані статевого життя, ані стосунків з дружиною. Адже якби вона нишком читала щоденник, це її б розсердило, та серік усім острахам край. Певен, що дружина знає, в якій шухляді я ховаю щоденник у кабінеті. І не виключаю, що вона його почитує. Хоч не мала б, бо походить зі старосвітської кіотської сім’ї, вихована у феодальних звичаях і все ще шанує допотопні чесноти, ба навіть подеколи виставляє їх напоказ. Чи подолає вона спокусу осягнути чоловікові таємниці, коли в щоденнику раптом почнуть, і то систематично, з’являтися подробиці нашого інтимного життя? Жінка в мене скритна, любить таємниці. Що знає — тримає при собі, що на умі — про те мовчить. А найгірше, вважає, ніби в цьому й полягає жіноча стриманість. Ключ від шухляди зі щоденником я не залишаю на видноті, та й час від часу міняю схованку, але не сумніваюся, що дружина давно знає їх усі — надто вже любить скрізь нишпорити. Та, власне, ключ типовий, могла б і без цього клопоту обійтися… Оце написав: «серік усім острахам край», але подумав і усвідомив, що я й до того ледве чи чогось боявся. Правильніше сказати, я припускав і навіть сподівався, що вона читає. Коли так, навіщо ж замикав шухляду й ховав ключ? Що, потурав її пристрасті все вивідувати? Чи гадав, що коли навмисно залишу щоденник на видному місці, вона подумає: «А, щоденничок лише про моє око» — і не пойме віри написаному? Ні, не так, подумає: «Десь захований справжній щоденник». Ікуко, моє кохання, люба моя жінко! Я не знаю напевно, чи ти заглядаєш крадькома в мій щоденник. Спитати прямо? А навіщо, адже ти однаково відповіси: «Не маю звички читати крадькома»! Але коли таки читаєш, повір: цей щоденник не фальшивий, і все в ньому — правда. Втім, переконувати помисливого — лише роз’ятрювати підозрілість, годі про це. Почитаєш, і само собою з’ясується, чи в щоденнику правда.
Не нотувати ж, справді, лише те, що дружину потішить! Я не посоромлюся писати й те, що вразить її почуття і навіть заподіє біль. Мене штовхає до цього її надмірна скритність, її так звана «скромність», її лицемірна «жіночність», її показна «витонченість»: вона не бажає обговорювати інтимні стосунки, маючи це за неподобство, коли ж мені зрідка трапляється сказати щось неблагопристойне, вона затуляє вуха. Вона двадцять років у шлюбі, в неї дочка на виданні, а в постелі вона й досі все робить мовчки, пестливі слова під час любощів не про неї. І це зветься подружжя?! Ось я й вирішив звірятися щоденнику, втративши всяку надію поговорити з нею про наше інтимне життя. Байдуже, чи читає вона мій щоденник, писатиму так, ніби читає, ніби звертаюся до неї прямо.
Почну з того, що кохаю її всім серцем. Власне, я вже не раз це писав, гадаю, дружина знає, що це щира правда. Проте, суто фізіологічні потреби в мене не такі вже значні, тут я за нею не встигаю. Мені цього року п’ятдесят шість (дружині сорок п’ять) — не ті роки, щоб спіткала неміч, та на витривалості в цих справах я щось почав підупадати. Щиро кажучи, мені вистачає разу на тиждень, а як уже зовсім щиро, то й на десять днів. А вона, навпаки, хтива до хворобливості (але не переносить, коли про такі речі говорять чи пишуть відверто), і це при слабкому серці через хронічне запалення лімфовузлів. Оце якраз і є те, що мене бентежить донезмоги. Так, я не в змозі виконувати свій подружній обов’язок, згоден, це непростимо. Та навіть припущення, що її ублаготворятиме інший (на цьому вона, певно обуриться: «Ти що, маєш мене за розпусницю?» — тому й я наголошую на слові «припущення»), для мене нестерпне. Воно повнить мене ревнощами. Може, їй слід трохи пригамувати хворобливу хіть, хоч заради власного здоров’я?.. Бо в мене тіло щороку слабшає — отака прикрість. Останнім часом любощі неймовірно втомлюють. Наступного дня ходжу варений, навіть думати несила… Я не кажу, ніби мені неприємно з нею кохатися, навпаки. Рішуче заперечую, ніби збуджуюся через силу і з почуття обов’язку, а задовольняю потреби дружини знехотя. На щастя чи на біду, я її палко кохаю. Тут я маю щось зазначити, ризикуючи наразитися на її гнів: дружина має певну принаду, про яку сама не здогадується. Хтось без мого досвіду з жінками не втямив би ані що це справді принада, ані наскільки рідко вона зустрічається, але я замолоду погуляв задосить, щоб знати достеменно: жінок із таким обладунком майже не знайти. Якби в давнину її продали у веселий будинок десь у Сімабарі, її слава гриміла б на весь світ, до неї навперебій тиснулися б завсідники, та де там, усе чоловіцтво було б у захваті (не певен, чи варто їй про це повідомляти. Мені ж на шкоду, якщо вона знатиме. А все ж цікаво, як вона сприйме — втішиться, засоромиться, образиться? Ймовірно, вдасть сердиту, а в глибині душі торжествуватиме). Тільки подумав про цю її принаду, й уже ревную. А ну ж, як сторонній мужчина про неї вивідає, та ще дізнається, що я не надто гідний ниспосланого щастя? Що тоді? Ці думки бентежать, я відчуваю глибоку провину перед жінкою і потерпаю від докорів сумління. Певна річ, способів збудитися не бракує. Наприклад, я прошу її пестити губами чутливі місця — от хоч би заплющені очі. Або, щоб збудитися сам, розпалюю її — скажімо, цілую під пахвами, як вона любить. Утім, вона не надто схильна йти назустріч. Вона, бачте, не схильна вдаватися до подібних «протиприродних трюків», її приваблює лише правовірний приступ із фронту. Марно тлумачити, що трюки саме й передують приступові з фронту. Вона не терпить нічого, що суперечило б її уявленням про «жіночну поведінку». Хоч вона й знає, що я фетишист жіночих ніжок, хоч і знає, що її власні напрочуд зграбні (аж не до віри, що вони належать сорокап’ятирічній жінці), ба ні, саме через те, що вона все це знає, робить усе, щоб я її ніг не бачив. Навіть у розпал літа, в спеку, вона не знімає шкарпеток. А на мої благання дозволити поцілувати їй ніжки завжди знаходить як заперечити: мовляв, вони брудні або їй не до вподоби, коли до них доторкаються. Хто б сумнівався, що діставши такого відкоша я стаю взагалі ні на що не здатний. Трохи соромно відкривати новий рік ремством, але я мав оце все описати. Адже перша ніч подружжя в новому році за нашими віруваннями визначна. Не дозволю ж я їй порушувати святковий обряд, коли вже вона така правовірна, — має бути, як щороку…
4 січня
Дивний випадок трапився сьогодні. Коли вдень чоловік вийшов прогулятися, я зайшла до нього в кабінет прибрати, бо не робила цього вже три дні. Перед книжковою етажеркою, яку прикрашала ваза з нарцисом, лежав ключ. Здавалося б, лежить собі й лежить. От тільки не уявляю, щоб чоловік не завважив, що ключ на видноті. Це неспроста. Надто він уважний. І ніколи в нього ключі не валялися абиде, можливо, через те, що він багато років веде щоденник. Зрозуміло, я давно знаю і про щоденник, і про те, що він замикає його в шухлядці бюро, а ключ ховає або між книгами на етажерці, або під килимом. Але не плутаю те, що знати можна, з тим, чого не можна. Де чоловік ховає щоденник і де ключ — знаю. І все. А що він там пише — в жодному разі. Шкода, що чоловік від природи такий недовірливий, що не має спокою, доки не замкне щоденник і не сховає ключ… Чому ж сьогодні не сховав? Що, відчув нагальну потребу навернути мене до читання щоденника? І ніби каже: «Якщо хочеш, прочитай потайки, ось тобі ключ», бо розуміє, що на пряму пропозицію я б відмовилася? Але ж тоді виходить, ніби він не здогадується, що я давно знаю, де той ключ. Чи, навпаки, ніби каже: «Я знаю, що ти спотайна читаєш мій щоденник, але від сьогодні вдаватиму, буцімто не знаю»?
Утім, байдуже. Так чи інакше, а я не читатиму. Не маю наміру переступати межу, яку сама ж і встановила, й углиблюватися в чоловікову психологію. Не люблю лізти комусь у душу — так само, як не люблю відкривати комусь власну. Та й узагалі, для чого він мені підсуває той щоденник? Щоб мені як не набрехати, то дозолити, певна річ. Чоловік може собі писати й думати все, що заманеться, — але я теж. Отже, з цього року вестиму щоденник. Тільки винятково для себе, недарма ж не люблю нікому виливати душу. І вже я не схиблю, чоловік ні сном, ні духом не відатиме, що я веду щоденник. Писатиму лише коли його немає вдома, а ховатиму там, де він не додумається. Найперше, що мене спонукає вести щоденник, — незрівнянна втіха від почуття переваги над чоловіком: адже я знаю, де його щоденник, а він навіть не підозрює, що я веду свій.
Позавчора була перша подружня ніч у новому році… Ой, як соромно про це писати! Покійний батько любив казати: «Пантруй себе і на безлюдді». Як би його вразив мій моральний занепад, якби дізнався, що́ я довіряю паперові… Отже, чоловік, як і завжди, був на верху блаженства, а я, знов-таки, як завжди, залишилася невдоволеною. А потім було прикро до нестями. Чоловік соромиться, що підупав на силах, щоразу вибачається — і водночас дорікає, що я, мовляв, надто холодна. Послухати його, так у мене бурхливий сексуальний темперамент, я хтива майже патологічно, а при цьому в ліжку занадто діловита, звичаєва, завжди тримаюся того самого ритуалу без найменших відхилень. Ось що в нього значить «холодна». Я, мовляв, у всьому іншому пасивна і боязка, а в одному цьому активна, й тим не менш ось уже двадцять років віддаюся йому в той самий спосіб, у тій самій позі. Це так. Натомість чоловік уловлює мої невисловлені жадання, одразу відгукується на ледь відчутні прояви моїх бажань. Та чи не тому розвинув він у собі цю властивість, що тріпотить перед моїми надмірними бажаннями? Він вважає, ніби я себелюбна, ніби я безчуттєва. Мовляв, я й наполовину не кохаю його, як він мене. Для мене, бач, він просто ужиткова річ, та й то не надто досконала, а якби я кохала його по-справжньому, то мала б виявляти більше пристрасті, йти назустріч його примхам! В тому, що він мене не вдовольняє, наполовину винна я сама: було б мені його трохи розігріти, побачила б, що і йому поки що сил не бракує, але я й не думаю допомагати в цій праці, дбаю лише про себе, попри надмірний апетит, сиджу склавши руки й чекаю, доки мені все принесуть на окремий столик. І насамкінець додає, що я холоднокровна тварина і злонравна жінка.
Маю визнати, якийсь резон у такому ставленні є. Бо мої старосвітські батьки втовкмачили мені, що нехай там як, а жінка має приймати те, що робить чоловік, а сама не сміє проявляти ініціативи. Тож не треба приписувати мені безчуттєвості, я просто не даю волі почуттям і не дозволяю їм вирватися назовні. А якби дозволила, тут-таки вони б і випарувалися. Чоловік не хоче розуміти, що пристрасть у мені не розжарюється добіла, не бурхає полум’ям. Останнім часом мені часто думається, чи не дарма ми з ним побралися. Може, і я, і він знайшли б когось більш підходящого. Надто вже різні в нас сексуальні вподобання. Я пішла заміж бездумно, за волею батьків, донедавна була певна, ніби в подружжі все так і має бути, аж зараз усвідомила, що для мене обрали мужчину, цілковито несумісного зі мною сексуально. Я терплю, бо він мій законний чоловік, але часом мене нудить від самого його вигляду. Це виникло не вчора, воно так із першої шлюбної ночі, коли я вперше розділила з ним ложе. Хоч це було давно, я й досі ясно пам’ятаю нашу весільну подорож. Увечері в ліжку я побачила, як він знімає окуляри зі скельцями для короткозорих, і мене аж затіпало. Той, хто весь час ходить в окулярах, без них набуває чудернацького вигляду, але тут було інакше: чоловікове обличчя раптом зробилося мертвотно-бліде. Воно наблизилося впритиск, а погляд так і свердлив. Мені ж не було як тільки роздивлятися це обличчя. Алюмінієвий глянсовий полиск шкіри змусив пересмикнутися знову. В око впав заріст під носом і навколо губ, якого вдень ще не було (волосся в нього росте швидко й густо), і мені стало ще гірше. Отак я вперше побачила обличчя чоловіка зблизька. Може, в цьому причина, що мені й досі не по собі, як довго дивитися на нього при світлі. Аби цього уникнути, я кваплюся загасити лампу при узголів’ї, а чоловікові, навпаки, в цей час конче потрібно світло в кімнаті. Він норовить роздивитися мене всю, не впускаючи жодного куточка тіла (я не схильна приставати на його домагання, хіба що ноги показую, бо надто вже він із цим напосідається). Я не знаю жодних інших мужчин, але невже такі настирливі геть усі вони? Невже потяг до брутальних, нав’язливих і непомірних пустощів — питома риса чоловіцтва?..
7 січня
Сьогодні приходив Кімура — з першим у новому році візитом. Я саме читав Фолкнерове «Святилище», тому лише коротко обмінявся з ним привітаннями й пішов до себе в кабінет. Кімура трохи поговорив з дружиною і Тосіко у вітальні, а о четвертій вони втрьох пішли в кіно на «Сабріну». Повернулися близько шостої, Кімура як майбутній член родини залишився на вечерю. За розмовами минула дев’ята. Ми троє, тобто без Тосіко, випили потроху бренді. Здається, Ікуко останнім часом більше п’є. Я колись познайомив її зі спиртним, і воно відразу їй припало до смаку. Випити вона може чимало й не відмовляється, коли пригощають. При цьому зовні нічого не помітно: вона здає собі справу, що п’яніє, і тримає себе в руках. Цим вечором Кімура двічі наливав їй по хересній чарці бренді, а тоді ще півчарки. І жодних ознак сп’яніння, хіба що поблідла трохи. Не те що ми з Кімурою — добряче розчервонілися. Кімура якраз на випивку слабкий. Слабший за дружину. Скидається на те, що її не вперше пригощає інший. Кімура і Тосіко пропонував, але та відмовилася: «Я не п’ю, налий краще матусі». У мене склалося враження, і досить давно, що Тосіко уникає Кімуру. Невже їй теж бачиться, ніби його більше тягне до матері, ніж до неї? Коли так здалося мені, я подумав, що просто ревную, і намагався викинути це з голови, та, найімовірніше, так воно і є. Звичайно дружина не надто люб’язна з гостями, особливо з чоловіками, а от з Кімурою завжди поводиться приязно. Кімура схожий на Джеймса Стюарта, хоч ні Тосіко, ні дружина, ні я не казали цього вголос. А я ж знаю, як захоплюється Стюартом дружина (знов-таки, вона мені не казала, але, гадаю, жодного фільму з ним не пропустила). Власне, дружина заприязнилася з Кімурою по тому, як я ввів його в наш дім, подумавши, що для Тосіко це буде гідний наречений, а дружині звелів наглядати за ними. Щоправда, не бачу, щоб Тосіко перспектива такого шлюбу подобалася. Вона робить усе можливе, щоб не залишатися з ним віч-на-віч: залучає матір і до бесід за чаєм, і до походів у кіно. «Не чіпляйся так до них, хай побудуть удвох», — кажу я, але дружина спростовує: «Наглядати, що робить дочка, — мій материнський обов’язок». Я кажу: «Що за допотопні поняття, довіряти людям треба», — а вона: «Я й довіряю, але Тосіко сама запрошує до товариства». Коли це правда, можливо, Тосіко завважила, що Кімура більше подобається матері, ніж їй самій, і вирішила погратися в посередницю? У мене стале відчуття, ніби дружина з Тосіко в змові. Принаймні, що вона небайдужа до Кімури. Втім, можливо, вона й сама цього не усвідомлює, а певна, що просто наглядає за молодими.
8 січня
Вчора ввечері було забагато випивки: я перебрала трохи, а чоловік — добряче. І став випрохувати, щоб я цілувала його в заплющені очі. Давно цього не було. Мене ж так розвезло від бренді, що забракло сил відмовитися. Воно б і нічого, тільки дарма я потім глянула на його обличчя без окулярів. Яке ж воно огидне! Я завжди разом з ним заплющую очі, коли цілую його так, а тут ненароком розплющила. Все поле зору, немов то був екран старовинного кінетоскопа, займало велетенське обличчя з алюмінієвим полиском шкіри. Я смикнулася. І відчула, що пополотніла. На щастя, чоловік відразу начепив окуляри — щоб, як завжди, розгледіти мене в усіх подробицях. Я мовчки вимкнула торшер при узголів’ї. Чоловік сягнув до вимикача. Я відіпхнула торшер подалі. — Заради бога, дай ще подивитися, благаю! — чоловік у темряві намагався намацати торшер, але марно. Обійми тривали як ніколи довго…
Кохання і ненависті до чоловіка в мене порівну. Ми несумісні сексуально, але це не підстава покохати іншого. Надто міцно мені прищепили старожитні засади непорочності, щоб їх зраджувати. І нехай мене тіпає від його нав’язливих збочених любощів, але я ж бачу, якою пристрастю до мене він палає, а отже, не можу не віддячити. Ех, якби ж йому та колишні сили. І чому він так здав? Його послухати, то це через те, що моя надмірна хіть передалася йому і змусила втратити поміркованість; жінкам воно завиграшки, а чоловіки, мовляв, люблять головою, а це й на тілі позначається. Соромно, коли тобі таке кажуть, але має ж він утямити, що хіть у мене від природи. Що я можу вдіяти! Якщо він справді мене кохає, нехай удовольняє, хоч там як. Але нехай затямить ось що: я не терпітиму його трюків, вони зайві. Мені ці ігри не тільки не потрібні, а навпаки, збивають настрій, для мене природно, щоб усе робилося по-старому, тихенько, щоб замкнутися собі в темній опочивальні, зануритися в пухкі перини й не бачити одне одного. Чи є гірше нещастя, ніж коли подружжя має аж так різні вподобання саме в цьому? Невже ми так і не знайдемо спільної мови?..
