Нанкіті Ніїмі. Тюльпани

Нанкіті Ніїмі

Дорогою зі школи Кіміко вихвалялася перед подружкою Норіко своїми тюльпанами:
— Наші тюльпани в п’ять разів гарніші від тих, що приносив квіткар!
— Та ну, скажеш теж! — заздрісно похилила голову набік Норіко.
— Я навмисне подивилася, що червоніше: тюльпан чи кольоровий олівець. Так от, олівець і не такий яскравий, і не такий блискучий!
— Та невже?!
— Матуся каже, з них можна було б робити помаду!
— Ну-ну!
— Якби ти намалювала такий тюльпан, точно отримала б п’ятірку з плюсом!
— Ой, не до віри!
— Гаразд, знаєш що, Норіко? Ми вчора посадили майже всі цибулини, але дві-три ще є. Як матуся дозволить, віддам їх тобі!
— Cправді?
— Прийду додому — одразу спитаю.
Тут подружки саме дійшли до дому Норіко.
— Бувай, завтра вранці матимеш, — запевнила Кіміко на прощання. А вдома відразу ж спитала в матусі дозволу. Та нічого не мала проти. Наступного ранку Кіміко поклала дві цибулини тюльпанів у коробочку з-під родзинок і по дорозі до школи завернула до Норіко.
— Гей, Норіко! — гукнула вона з-за паркану. Але замість подружки на ґанку показалася її старша сестра:
— Доброго ранку! Норіко до школи не піде, в неї гарячка.
Від несподіванки Кіміко зовсім забула про тюльпани, тільки й знайшлася, що промимрити: «Отакої!» — й подалася до школи. І лише вдома зауважила цибулини й вирішила посадити їх попід вишнею в садку: «Прийде весна, тюльпани виростуть, тоді й подарую».
Норіко ніяк не одужувала. Минув тиждень, другий, а вона так і не з’явилася в класі. Тим часом настала зима. Тоді Рідзво, а за ним Новий Рік. І, нарешті, прийшла весна. На дзелькві, такій височенній, що й верхівки знизу не видно, проклюнулися бруньки.
Якось дорогою зі школи Кіміко завернула до Норіко. І побачила, що та гуляє в садку в піжамі, сестра підтримує її попідруч, а мати дивиться на дочок із ґанку.
— Сестричко, ще трохи, хоч до паркану! — почула вона голос Норіко.
— Дійдеш? — трохи з сумнівом перепитала сестра, й, рада до нестями, що Норіко ходить, вхопила її за обидві руки, наче маленьку, й довела до паркану.
— Ой, сестричко, яке червоне сонечко на заході! — знов залунав голос Норіко. Сестра й собі підвела очі:
— А й справді!
Стоячи в тіні від паркану, Кіміко побачила, як у гарних дівочих очах зблиснули сльози. Невідомо чому їй теж захотілося плакати.
«Мабуть, днів за десять Норіко повернеться до школи», — подумала Кіміко й покрокувала додому. А там побачила, що під вишнею розпускаються тюльпани, які вона посадила для Норіко.