Нитки його асоціацій закрутилися ще вибагливіше, вони з’єднувалися і роз’єднувалися на всі лади, немов мікроби під мікроскопом. Тут йому прийшов на пам’ять Кураносуке Оїсі. Так, саме так, Оїсі вчащав у веселі квартали Кіото, щоб приховати змову сорока семи вірних самураїв… певно, як я зараз, не міг усидіти вдома в Ямасіні.
«Оїсі, Оїсі» — несамохіть вигукнув Мідзуно на ходу.
Дивна річ: йому майже сорок, а серце все ще калатає, коли він вибирається розважитися. І смак розпусти ніяк не змінився, відколи він спізнав його вперше років у двадцять. Може, через те, що тепер він неодружений? Та ні, у шлюбі було ще приємніше вислизнути — саме тому, що мав дружину. Мабуть, той смак не вивітриться й років за десять чи двадцять. Погано лише, що через це, коли він нарешті діставався дому спіткань і пригортав одну з тамтешніх жінок, ніколи відчував аж такої втіхи, на яку сподівався. Він запитував себе, чи справді цю жінку так палюче прагнув, і покидав її до огиди розчарований. Але не вчився на помилках і знову вирушав у путь, і серце калатало так само бурхливо, як і колись. Так, найщасливішими були моменти, коли він набивав гаманець грошима і йшов, гнаний розбурханою уявою про те, що́ чекає в найближчі годину-дві. «Не квапся, не смій квапитися!» — упокорював він збуджену душу. А в голові до незмоги крутилося одне: яким робом найкраще розпорядитися ста шістдесятьма ієнами.
Він заборгував ієн по сто кожному домові спіткань. Отже, сотня зникне вже цієї ночі, а від завтра, в наступні дев’ять днів, доведеться вкладатися в шістдесят ієн. І що тут поробиш? А може, поїхати до «Дому під плющем?» Там він винен лише шістдесят чи сімдесят. Та й їхня жіночка, Кокін, йому до вподоби. Не надто гожа, але ж яке тіло!
— Ах! — він зітхнув і струснув головою, наче скидаючи щось. Раптом перед ним затьмилося, загадючилися білі покарлючені примари всіх мислимих форм: округлі й довгасті, великі й маленькі, прекрасні й потворні. Не пам’ятаючи себе, Мідзуно добрів до перехрестя на двірцевому бульварі в Уено й зупинив таксі. «До Цукідзі», — загадав він, але коли машина виїхала на Мансейбасі, раптом передумав і гукнув водієві в спину: «Ні, будь ласка, на Ґіндзу й висадіть мене в районі Кьобасі»…
Подумалося, що вибиратися на розваги на порожній шлунок не варто, та й чарочка-друга не завадить.
Мідзуно мав міцну голову на саке, та звичайно обмежувався парою пляшечок, бо не був любитель випити. Але в такі хвилини він віддавав перевагу чомусь беручкому, найкраще віскі, тож за півгодини вже сидів у кутку бару «Лондон» на Ґіндзі. Мідзуно бував тут часто. Йому подобалося, що заклад був улаштований, як вагон третього класу: столики, з двох боків кожного лави з високими спинками-переділками майже впритул до сусідніх. Так він почувався захищеним від сторонніх поглядів. Проте цього вечора в барі було завізно, й жодної вільної кабінки не знайшлося. Він умостився на вільну лаву навпроти двох чоловіків, схожих на конторських службовців, і жінки в сукні, можливо, друкарки теж із якоїсь контори. Насправді він вибрав саме це місце, бо його увагу привернули оголені руки жінки. Сівши, він почув, як та сказала німецькою: «Найн, найн, іхь кан нур віскі трінкен».
І справді, перед нею стояла склянка віскі. Чоловіки обабіч неї, один у брунатному костюмі, другий у синьому, пили коктейлі. Мідзуно присів навпроти саме під кінець її фрази німецькою. Вони пронизала його надто пильним, як на японку, поглядом, але враз опанувала себе, простягнула праву руку й покрутила склянку на столі трьома пальцями. Конторські, які, ймовірно, весело галайкотіли, перш ніж вигулькнув непроханий гість, раптом втратили запал і мляво потягували коктейлі, ніби не знаючи, де подітися. Мідзуно зіщулився, немов чимось завинив і цим мав якось виправитися: три жіночі пальці, що обвили крайку склянки з віскі, обвинувально позирали на нього, ніби він утнув щось недоречне — наприклад, замовив спаржу. «Це зле, що я роздягаю поглядом її пальці й долоню, це так, ніби все тіло жінки повністю оголене; вона зовсім гола, лежить тут, на столі, просто перед очима…» — ось що відчував Мідзуно. Пальці були не те, щоб гарні, але так грати склянкою могла лише розумна досвідчена жінка. До того ж, те, як вона відставила зігнутий мізинець, було напрочуд привабливим. Мізинець, як не дивно, приводив на думку ніжку — такий він був видовжений і граціозний. Долоню жінка теж мала видовжену, й хоч не надто нею рухала, та було очевидно, що й бере чи випускає вона теж на диво вишукано.
Всі троє так і мовчали, не даючи зрозуміти, які стосунки між чоловіками й жінкою, але «жінку-вамп» остання не нагадувала: на обличчі ані сліду пудри, шкіра тьмяна, ніяк не світла. Але ця тьмавість містила в собі глянсовий полиск, а плоть рук була така приємно-пухлява, немовби просила, щоб її спробували на зубок. Одяг свідчив про стриманий, суто німецький смак, а його приглушена гама чудово гармоніювала з кольором шкіри. Репліка німецькою і добір вбрання вказували на те, що вона нещодавно з Німеччини. На вигляд жінка мала років двадцять сім. Стрижена начебто під фокстрот, хоч капелюшок заважав розгледіти волосся.
— Ще віскі попрошу! — подала, нарешті, голос жінка й елегантним порухом пишної руки підняла порожню склянку.
— Пильнуйте, бо вп’єтеся! — реготнув «Синій» вульгарно й, заразом, підлабузницьки, ніби щоб справити враження на шефа.
— Оце навряд!
— Скільки ж ви можете випити? — поцікавився тепер «Брунатний».
— Скільки завгодно, аби була у відповідному гуморі.
— Не відмовився б подивитися на вас у такому гуморі, — зазначив Синій, в очах якого так і блукала вульгарна посмішка.
— Я, знаєте, рідко п’янію. Та коли вже сп’янію, падаю й засинаю де трапиться, нехай і посеред вулиці.
— Оце так!
— На щастя, це буває нечасто. Власне, раз тільки й було — на Унтер-ден-Лінден.
— Тобто в Берліні?
— Еге ж. Ох і нагримав же тоді на мене шуцман!
Тут офіціантка принесла віскі, й жінка вихилила чотири п’ятих склянки одним ковтком, певно, приводячи себе у відповідний гумор.
— А ви? Так і цмулитиме ті самі коктейлі?
— Ти п’єш чи ні? — поцікавився Брунатний в Синього й підбадьорливо кивнув.
— П’ю. І теж можу отак випити скільки завгодно.
— Цікаво, скільки ж це?
— Ха-ха-ха! Звісно ж, не так багато, як по німецькій науці!
— Гінденбург, Гінденбург…
— Чого це раптом «Гінденбург»? Варум?
— Бо ви така агресивна! То що? Не проти, як ми вас зватимемо «Гінденбург»?
— Тоді, будь ласка, «фройляйн Гінденбург»!
— Фройляйн Гінденбург, авжеж. Дивно лише, що вчилися ви з німцями, а п’єте віскі. Більше пасувало б пиво!
— Було б пиво німецьке, то залюбки, а японське бридке!
— Невже? А кажуть, наше не поступається німецькому.
— Нехай кажуть, а мені тутешнє не до смаку. Інша річ, скажімо, Шанхай: там є справжній «льовенброй», — «льо» вона вимовила, наче справжня німкеня.
Дивна річ. Скидалося на те, що жінка досі не знала цих двох. Невже просто здибалися на вулиці? Чи випадково сіли за один стіл і розговорилися? Так, коли Мідзуно присів до них, вони ще знайомилися й трохи стримувалися. Тут у ньому зажевріла цікавість: він спостеріг, що жінка, замість поглядати на своїх супутників, вдивляється в нього. Погляд був пильний і напружений, але ту ж мить її чорні очі широко розплющилися — загадково й визивно. Мідзуно й собі втупився в незнайомку. Та, без найменшого остраху, повернула погляд. Японки так не дивляться. Це був погляд чужоземки, жінки легкої поведінки. Що ж за науку вона мала в Німеччині? «А може, вдасться її підчепити?» — ця думка спершу видалася незбутньою мрією, але що далі, то більше переходила в розряд здійсненних. Аж урешті сяйнула в його очах — і віддзеркалилася у зворотньому погляді. У перший момент Мідзуно аж зашарівся з переляку. Проте погляд жінки ставав усе наполегливіший, замість розмовляти з двома сусідами, вона промовляла до нього очима.
— А до речі! Ми ще не вечеряли, то складете нам компанію?
— Цебто ви пригощаєте?
— Атож! Матимемо за честь спустошити для вас гаманці!
— Данке шьон! Тоді підемо кудись, — із цим вона знову кинула погляд на Мідзуно. «Що ж ти мовчиш? Адже я зараз піду з іншими» — казали її очі.
— На тому й порішили! Ходімо. Що скоріше, то краще. Агов, рахунок! — гукнув Брунатний.
— Не так хутко, я б випила ще віскі.
— Але ж ми вирішили піти деінде… Чи не так, фройляйн Гінденбург?
— Гінденбург — це задовго, можна скоротити вас до «Гінбург»?
— Краще скажіть, як ва́с звати. Дасте мені візитівки?
— Ой, даруйте, даруйте! Оце моя…
— Я з тієї ж фірми, сподіваюся на продовження знайомства, — Брунатний і Синій витягли з гаманців візитівки й поклали перед жінкою.
— Дякую! То ви зі страхової компанії…
— Еге ж. А вашу візитівку можна?
— Пробачте, не маю при собі. Там, власне, зазначено, що я працюю друкаркою в посольстві Німеччини. Але зараз я не працюю…
— То, може, хочете влаштуватися до нас?
— Не виключаю, перебирати нині не доводиться. Якщо, звісно, берете на роботу питущих.
От же ж йолопи конторські! Ані сліду розуміння, що вона за одна. Вдає з себе загадкову, а їм і невтямки. «Питуща друкарка», аякже! Певно, гадають, що як зустріли приємну жіночку, то можна її пригостити вечерею, а тоді й розважитися. А вона їх наскрізь бачить, та й думає собі: «Які ж бевзі!» — по очах видно. До того ж, ці двоє скидаються на вчорашню школоту. Видима річ, небагато їм треба, щоб спустошити гаманці. Ось вона й позирає на них, наче на хлопчисьок. Зате на мене кидає хтиві погляди. Отже, треба розстаратися та й перетягти її від цих молодиків до себе.
