4
До десятої ранку він іще двічі прогулявся у вбиральню. Щоправда, підроблятися під хворого давалося нелегко. Всю ніч він не спав, тому чимдалі більше потерпав від сонливості. Отже, мав пильнувати, щоб не спати понад годину. Але по десятій таки заснув мертвим сном, хоч сподівався лише подрімати, а коли розплющив очі, виявив, що вже пів на дванадцяту.
— От же ж капость… півтори години проспав!
Він мерщій рушив до вбиральні й, на щастя, в коридорі потрапив на очі двом-трьом сусідам, цілком усвідомлюючи при цьому, що задум бігати саме щогодини був дурний. Коли прийняти, що місце злочину — Урава, проїхати туди й назад від пансіону можна щонайменше години за дві. Отже, показуватися слід що дві години. З іншого боку, якщо десять днів спати уривками по дві години, виснажишся остаточно. І через утому заспишся якраз двадцять п’ятого, у вирішальний день. Оце буде лихо. «Та нехай, відпочиваємо не по годині, а по дві!» — постановив він і проспав з половини дванадцятої до пів на другу.
О другій покоївка принесла сніданок. Чи пак, обід.
— Як там ваша недуга, пане Мідзуно?
— Ти про що, яка ще «недуга»?
— Та ви ж самі скаржилися! Де це ви таке підхопили?
— Поняття не маю. То більше, що це не тепер. У мене, знаєш, воно хронічне, на зміну погоди реагує. Найгірше зараз, з осені на зиму. Так що не збиткуйся, а краще пожалій.
— Гаразд, і як саме вас пожаліти?
— Та ну тебе! Знайдуться і інші, хто пожаліє.
— Ну от, маєш! Невже і хвороба вас нічого не навчила? Я ж від чистого серця! Може, до аптеки збігати по ліки?
— Добре, добре. Вже бачу, що від чистого, дякую, що зголосилася. Тільки не пам’ятаю, як ліки звалися…
— А хоч які вони були?
— Відгонили сандаловою олією, а ще від них травлення псувалося. Чи то сантальмональ, чи то метиленова синька, а може, алеол…
Він забалакував покоївку, скільки міг, аж раптом йому сяйнуло: можна ж випити сечогінне! Воно й заспатися не дасть, бо до вбиральні кортітиме. До того ж, даруйте за несмачні подробиці, якщо в складі ліків синька, сеча буде синя, тож сусіди скоріше повірять, ніби з ним щось негаразд.
Мідзуно доїв і пішов до аптеки при тильній брамі університету. Приніс по пляшечці сантальмоналя й метиленової синьки й виставив їх поруч на стіл. На це пішло півгодини.
Провести б іще ніч із жінкою! От тільки в гаманці, де й так нещодавно була лише десятка, по купівлі ліків залишилося ієн п’ять чи шість. Повна безнадія. Щоб розважатися в наступні десять днів кожен вечір, потрібно мати сотні дві, а то й три. Та якби він їх і мав… Він так заборгував в усіх веселих домах, що про це годі й мріяти. До ломбарду теж зась: і там він уже бозна-скільки не сплачував відсотки. І взагалі, нема чого й заставити. Хіба що кишеньковий годинник «Уліс Нарден» — але годинник зараз потрібний понад усе. … А до речі, треба ж його накрутити. Боже борони наплутати з часом! Залишалося останнє: поплакатися в редакції «Народу» й вижебрати аванс. Хоча, хтозна, чи спроможеться він цього разу щось написати. А боргів і так уже ціла купа…
У колах красного письменства він відомий років десять. Йому скоро сорок, час би заслужити на довіру, та навпаки, його репутація людини неблагонадійної в фінансах уже закарбувалася. Річ у тому, що замолоду він щиро вірив, ніби талант дає право на розбещене життя, і ця самозакоханість так і не вивітрилася з голови. Узяти хоча б його «демонічність». Що це, як не просто привід позичати гроші в друзів, брати аванси в журналах і розкошувати в борг у домах спіткань і розпусти! Навіть те, що він жив сам, пояснювалося не талановитістю й демонічністю, як Мідзуно звик вважати, лестячи собі, а браком друзів і загальною неласкою через невміння поводитися з грошима. А ще він пишався, що був не надто плодовитий письменник. Але й це свідчило не про високе митецьке сумління, а про лінощі. Навіть зараз усе, чого йому хотілося, — не вилізати з ліжка днів десять. Чи двадцять, поки гроші не скінчаться. «Народові» він був винен під тисячу ієн, і так довго, що вже й сам не пам’ятав точно, скільки. В останні два-три роки випрошував то по сотні, то по дві, запевняючи, що наступного разу вже точно віддасть. Але борг зростав і зростав. Урешті-решт, видавництво записало всю суму в безнадійні борги й категорично постановило більше Мідзуно не позичати. А директор, чолов’яга метикований, вже знаючи, що той не береться до роботи, як йому не показати грошей, висунув ідею: видавати гонорари лише в обмін на десять чи бодай п’ять аркушів рукопису. І тільки за здані аркуші. Мідзуно на це пристав, хоч воно й принизливо, бо тут бодай платили краще від інших журналів. І почав працювати лише на «Народ». «Як дійшло до вбивства» він так і писав — здавав п’ять-десять аркушів і отримував трохи грошей. Якісь злосливці-пліткарі навіть пустили в обіг епіграму:
«У нас в часописі „Народ“ директор — хитрий пройда,
Канючить в нього Мідзуно, мов та заморська хвойда:
— Зніму сорочку залюбки, лиш грошей дайте трохи,
А як докинете іще, тоді зніму й панчохи».
Отож, нічого не вдієш, довелося після чергової вилазки до вбиральні о четвертій телефонувати Накадзаві.
— О, пане Мідзуно! А я саме й збирався до вас забігти цими днями. Як роман? Сподіваюся, кінець близько? — не розгубився той, хоч, схоже, й був заскочений дзвінком.
— Та так, іде помалу, не так швидко, як хотілося б…
— Скільки аркушів готові?
— Ну-у, кілька… — тут він похопився й мерщій продовжив: — кільканадцять, близько двадцяти.
— Щось малувато…
— Ні-ні, пусте. Я вже набрав обертів, тепер піде швидко.
Далі цю тему краще було не розвивати, тож Мідзуно змінив тон на прохальний:
— Я, власне, чому телефоную… маю проханнячко. Дивіться, я вже давно не звертався по аванс. Може, позичите сотні три?
У трубці запала тиша. Він живо уявив, як Накадзава кривиться біля телефону.
— Алло! Ви слухаєте?..
— Так.
— То що скажете?
— Ну, не знаю…
— Принаймні, замовте за мене слівце панові директору. Бо ті гроші… Розумієте… Той…
Він не вигадав наперед, що сказати, але до таких розмов був звичний, тож зорієнтувався на ходу:
— Пам’ятаєте, я якось згадував, що позичив був під великі відсотки? Той лихвар на мене напосівся, погрожує позиватися… Не те, щоб я боявся суду, але він що не день ходить, лається. Не дає зосередитися на роботі! — Останні слова він вимовив із неабияким притиском.
— Спробую, хоча навряд чи це щось дасть, — Накадзава відклав слухавку й пішов до директора — просити за Мідзуно. Повернувся він хвилини через три.
— Отже, пан директор каже, що не бачить підстав скасовувати своє розпорядження: гроші проти рукопису. Але ж ви вже щось написали? Хай навіть двадцять сторінок… це буде сто шістдесят ієн.
— Гаразд, нехай хоч так.
— Я гадаю, що як віддасте лихвареві з трьохсот бодай половину, він вгамується на якийсь час. І вже точно до суду не піде. А якщо ви йому скажете, що мусите писати, щоб розрахуватися остаточно, то й не заважатиме.
На таку безапеляційну заяву Мідзуно вже не мав чого заперечити.
— Алло! Алло! То що скажете? Домовились? Якщо вас усе влаштовує, забіжу по рукопис.
— Що? Забіжите?
— Точніше, пришлю кур’єра, бо сам зайнятий.
— І він принесе ті сто шістдесят ієн?
— Авжеж! Але й вас попрошу підготувати для нього двадцять аркушів!
«Кур’єр — це добре. Візьму гроші, а йому дам запечатаний конверт. Тільки аркушів там буде десять», — а що ще залишається!
— Пане Мідзуно, до вас із «Народу»! — постукала до нього покоївка о чверть на шосту.
— А хто?
— Та парубок, мабуть, кур’єр. Каже, ви щось маєте йому віддати.
— Так-так. Хай зачекає, я спущуся.
Мідзуно витяг аркуш зі стосу паперу до рукописів, схопив олівець і похапцем написав:
«Прошу вибачити за непорозуміння по телефону.
Я переглянув перші двадцять аркушів, але деякі фрагменти мені не сподобалися, тож я вирішив їх переробити. Поки що надсилаю десять, решту якнайшвидше відредагую й негайно відішлю. Ще раз перепрошую за недостатню наполегливість у роботі…»
Ні, так не можна, мало того, що це повна брехня, то ще й безпардонність. Накадзава образиться на зухвальство і примчить з’ясовувати стосунки. Він з тріском розірвав аркуш і витяг іще один:
«Накадзаво, дуже-дуже прошу вибачити, я вас надурив, хоч і не збирався, якось воно вийшло…»
Ні, теж не годиться. Соромно так плазувати. Може, просто вибачитися, ніби нічого значного не сталося?
За ту годину, що кур’єр добирався до нього з редакції, цілком можна було написати щось путнє. Підвела звичка відкладати неприємне на потім. Та й зараз записка ніяк не писалася, хоч тягти вже не було куди. Заплющити б очі та набазграти перше-ліпше, майже несвідомо, як у грі в «Нісенітницю»! Як завжди, кортіло написати так швидко, щоб самому не здавати собі справи, що пишеш, але він уже знав: що швидше, то більш утерті фрази постають на папері, й нічого розумного не виходить, поки не спишеш і не роздереш пару-трійку аркушів. Так і сталося. Він перевів уже шість, аж поки почав, як у перший раз, зі слів «Прошу вибачити за непорозуміння по телефону», і повів далі:
«Перепрошую також за недостатню наполегливість у роботі, що в жодному разі не зумовлено лінощами („з „у жодному разі“, мабуть, трохи перебрав“, — тут він жирно закреслив ці слова). Отримати гроші, не передавши вам узагалі нічого, було б неприпустимо, але й ці перші десять аркушів далекі від досконалості. Щиро сподіваюся на ваш дозвіл їх переглянути до підписання до друку. Звісно, гонорар належав би лише за десять аркушів, проте мене спонукає крайня скрута. Вам відомо, якими прикрощами загрожує лихвар у разі несплати бодай половини боргу, Сподіваюся на розуміння».
Уявляючи, яку лють викличе його записка в редакції, він склав її вчетверо, вклав у конверт, надписав ім’я отримувача, заклеїв. Переписав ім’я отримувача, розклеїв конверт, узяв іще один, переклав листа, надписав утретє. Урешті-решт конверт його задовольнив. Залишалося найголовніше — рукопис. Він витяг його, наче щось огидне, з шухляди, куди поклав напередодні, без жодної спроби перечитати пхнув у конверт і заклеїв.
«Гонорар за рукопис: 160 (сто шістдесят) ієн»
Мідзуно дістав купюри, сховав у шухляду і задивився на напис на квадратному заморському конверті. «Ну що ж, гроші я з них таки вициганив», — густо-чорні каліграфічні знаки на конверті видалися якимись дурнуватими.
«Ну, і що тепер? Вибратися кудись, чи як?»
Він не відводив очей від напису «сто шістдесят ієн», аж тут ієрогліфи почали обертатися на сороміцькі картинки. У голові мерехтіло, мов у калейдоскопі; шелевілися, наче гілки дерев, непевні білі форми. То жінки, яких він знав? Чи акторки, що їх тільки бачив у кіно? Байдуже, але ті, хто колись, давно, збуджували почуття, спливли зараз примарами — яскравими й іще прекраснішими, ніж тоді. Він розпростав янголині крила й полинув у ліс розпусти, пурхаючи з гілки на гілку…
Так, якихось сто шістдесят ієн. Але, як завжди при виді готівки, наринула така втіха, що годі всидіти на місці. А для чого, власне, були потрібні гроші, миттю вилетіло з голови. Щойно квадратний конверт західного штибу з шелестом пурхнув у кишеню, як — о диво! — всі дотеперішні страхи, всі турботи, все те, що спонукало визуджувати гроші, зненацька розвіялися, і залишилася лише одна думка: «Жінка…»
Який не був би лиходій, а він хоч трохи, та кається, скоївши черговий злочин. Мідзуно ж, добувши гроші під фальшивим претекстом, не відчував жодних мук сумління, хоча в минулому бувало саме так. Навпаки! Він був певен, що зробив усе добре: правдою чи неправдою, але гроші дістав. Так, сьогодні його відвідав бог-рятувальник і зробив одразу дві добрі справи: гроші не лише куплять усолоду, а й проженуть тінь страху, що, мов та мара, катувала вже кілька місяців.
«Що ж, справа була варта навіть такого надзвичайного заходу, — не втримався він, як із ним водилося, від резонерства. — Було б раніше роздобути грошей. Якихось сто шістдесят ієн, а подівиться-но, яка користь: тривога, що так гризла, раптом стала неістотна. Та що там, нервове виснаження теж лікується грошима. А голова не працює, бо давно не мав жінки…»
— Невже на прогулянку, пане Мідзуно?
Пустивши повз вуха хихотіння покоївки, він вийшов на передвечірню вулицю і рушив, граючись ціпком, схилом до бульвару. Раз по раз його вуста викривлювала химерна посмішка: «Еге ж, засіб перетворився на мету», — він знову заговорив уголос до себе, і голос забринів радістю.
