Його постать, що крокувала в бік Уено, розчинилася в натовпі. Таксист рушив і звернув наліво, вгору. Тут Мідзуно подумалося, що, мабуть, варто повернутися на Ґіндзу. Було цілком очевидно, що як доїхати до дому й усістися за стіл, робота не піде. Ось, вибрався на прогулянку — і маєш! Робочий настрій зник. І якби лише на сьогодні! Ще чотири, а то й п’ять днів не писатиметься…
Страхи, що їх він щосили намагався відкидати як передчасні й безглузді, один по одному перетворювалися на дійсність. Кодзіма сказав, що й досі живе в Ураві. Сказав, що йому тридцять п’ять. Цих збігів було досить, щоб перелякати. І ще сказав, що від двірця в Ураві до дому має йти пішки з десяток кварталів, частково через поля — достеменно як Кодама. А уявімо-но, що Кодзіма прочитав роман і навмисно все це вигадав, щоб настрахати Мідзуно? Його сьогоднішня поведінка натякала: він таки здогадався, що послужив прототипом. От, скажімо, він заявив, ніби домашні турбуються, коли він запізнюється з поверненням додому — чи не після того почали турбуватися, як вийшов роман? Цілком слушно роззлоститися за це на автора. Недарма ж кажуть «роздрочений і хробак кусається»! Наскільки той Кодзіма злий? Звісно, він надто слабодухий, щоб висловити в обличчя все, що думає, а от помститися стиха може. Чи він не настільки підступний? Проте запідозрити його в чомусь такому цілком природно. Хай навіть не такий, але ж не могла бути сьогоднішня розмова простим збігом!
«То що — так воно і є?» — Не встиг Мідзуно трохи заспокоїтися, як перед очима спливло обличчя в дзеркалі, позначене печаттю смерті.
Власне кажучи, чи злостився на нього Кодзіма, — питання другорядне, найголовніше — чи Кодзіму вб’ють, про що він сам не здогадується. Ось, добродію Капцю, краще б тобі не лякати мене, а як слід налякатися самому, перебратися з Урави до міста, не швендяти Ґіндзою проти ночі замість вертатися прямо додому, словом, берегтися, а ти цим усім легковажиш, бо зовсім не помічаєш небезпеки. Так, Чоловік-тінь скоро дочекається нагоди. Бо до «кінця листопада, коли дні вже зовсім короткі» півтора тижні. І це нікуди не годиться. У вдачі Мідзуно до огидного чутливі нерви уживалися зі схильністю впускати важливе та не доводити справу до кінця, ось у нього й вилетіло з голові, що ці дні саме й припадають на проміжок між виходом початку й продовження роману.
— Хазяйко, позичте календаря, якщо маєте! — гукнув Мідзуно в бік ширми за конторкою, щойно ввійшов у передпокій у пансіоні. Кортіло побачити, чи справді наприкінці листопада новий місяць припадає на п’ятницю.
— Ось, будь ласка! — хазяйка винесла календар. Мідзуно пхнув його за вилогу кімоно, поскакав сходами вгору, забіг у кімнату й клацнув вимикачем, навіть не скинувши пальта. Зробив пару кроків під лампочку й розкрив календар на листопаді.
Ось воно — двадцять п’яте! Останній день місяця за місячним календарем, і справді, п’ятниця. «Еге ж, так воно і є», — підтвердив календар. Мідзуно застиг на місці, утупившись у сторінку в яскравому колі світла від лампочки. «А власне, чому тут дивуватися? Я ж так і знав», — то було цілком щире відчуття, а не просто добра міна при поганій грі. Як був, у пальті й капелюсі, Мідзуно присів до столу й довго дивився в календар.
«Скільки ж я так просидів», — раптом отямився він. Гуркіт трамваїв за вікном давно затих: було пів на третю. Зчудовано, наче щойно прокинувшись, він обвів очима кімнату. У дванадцятиметровому бастіоні двох останніх років його життя по розлученні панувала тиша, речі промальовувалися в яскравому світлі одна по одній, немов на натюрморті. Біля ніші-токонома була розкладена постіль. Поки він ходив, покоївка встигла постелити. Свіжовипране простирадло різануло очі сліпучо-білим. На книжковій полиці проступали корінці з витисненими золотом ієрогліфами, виголошуючи назви по черзі.
— Чому в мене така ясна голова? Чому я такий незворушний? І всі страхи зовсім не страшні! Протриматися б отак до двадцять п’ятого. Не має значення, що Кодзіму вб’ють. Хай забирають поліцаї, хай кидають за ґрати, хай суд виносить смертний вирок — я сприйму це байдуже й подумаю тільки: „Ну ось і воно“. А може, спокій буде лише зовні, насправді мені раптом паралізує нерви. Може, цей спокій знаменуватиме вибух жаху в незміряній безодні моєї душі». Календар так і лежав розгорнутий на столі. Поруч — жалюгідний десяток аркушів рукопису. Він споглядав безпристрасно, знов неначе натюрморт. Не вірилося, що він це сам написав. Може, й справді. Але ж відтоді минуло десять років. Чи двадцять. Як давно це було…
Зараз глупа ніч. Я сиджу і втуплююся в календар. А десь, у такій самій кімнаті, зачинився Чоловік-тінь і втуплюється в свій: «Той тип, Мідзуно, мабуть, пише продовження. Значить, треба діяти, доки його не надрукували. На щастя, маємо оцей день — двадцять п’яте. Не чекати ж наступного року! То більше, і новий місяць може не припасти на кінець листопада. Гаразд, нехай буде двадцять п’яте. Не гріх і поквапитися», — Чоловік-тінь бере олівець і підкреслює двадцять п’яте листопада. Бачу ніби навіч, як він це робить…
Мідзуно й собі взяв олівця , щоб занотувати біля двадцять п’ятого листопада: «День украй небезпечний, день, що визначить мою долю; або цей день мине без пригод, або не бачити мені безпеки», — але зупинився. А раптом покоївка побачить? Ні, найкраще занотувати в тому календарі, що в душі.
— Гаразд, лишилося десять днів. Як їх провести? Немає сенсу дописувати другу частину роману, доки не визначиться подальша доля. Ну зовсім же нецікаво! Я ж затівав цю роботу, аби тільки вберегтися. А тепер це так чи так нереально. Може, знайдеться ще щось для оборони?
Хоча, Кодзіма в будь-якому разі приречений. Можна вважати, що цей день настав і його вже вбили. Отже, слід зробити так, щоб на мене не впала підозра. Є! Треба в наступні десять днів якнайменше залишатися на самоті.
А в той день, двадцять п’ятого, з восьмої вечора й до ранку бути з кимось у компанії. Так, оце і є найкраща оборона. Отже, вдень ні кроку з кімнати, час від часу кликати покоївку і щось загадувати: для алібі вистачить. Але що ж робити з вечора до ранку? Якби ж умовити колишню дружину приходити… Не вийде, вона йому більше не друг. А може, виїхати кудись, аби подалі? Незле б, але де гроші на поїздку? Та й на ті години, що пробігаєш у пошуках грошей, як і на ті, що їхатимеш у поїзді, ніякого алібі не буде. То більше, він ніколи не любив мандрувати, тож не мав на прикметі жодного готелю, і знайомих ніде в нього не було. Того й дивись, опинишся на вулиці, та ще й надовго. Отже, найбезпечніше сидіти тут, у пансіоні. Принаймні з тим, де бути, вирішено. Шкода лише, що нема кого попрохати пожити разом ці десять днів. Що ж, весь час бути на людях неможливо, але можна хоча б менше залишатися на самоті. Скажімо, не довше години. Це й треба організувати — сьогодні ж зранку і до двадцять п’ятого. Коли ж не знайдеться нікого, щоб запросити ночувати, завжди можна ввечері вибратися в дім спіткань… де й залишитися спати. Так, у веселих будинках він бував, та й декого з тамтешніх жінок непогано знає.
І ось ізранку почалася кумедія. Постелі він дістався вже по п’ятій, але щоразу, коли чув, що хтось грюкає дверми й та проходить коридором, розплющував очі, гучно кахикав або вибігав до вбиральні.
— Пане Мідзуно, щось ви раненько сьогодні! — привітала його на виході з убиральні покоївка. Була саме восьма.
— Та ні, піду ще посплю. Чомусь із вечора весь час тягне до вітру…
— Чи не занедужали? — глузливо посміхнулася та.
— Не кажи дурниць!
— Має ж бути причина.
— Ну, може й підхопив на пам’ять якесь щастя. З одинаками трапляється.
«От і добре, — подумав Мідзуно. — Нехай гадає, ніби в мене гонорея, тому й бігаю до вбиральні».
